142 роки тому народився військовий діяч, полковник Армії УНР Петро Болбочан.
Сьогодні разом з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим розповідаємо про його життя і діяльність – як син бесарабського священника став одним з найбільш важливих військовиків Української революції 1917-1921 років.
Сьогодні разом з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим розповідаємо про його життя і діяльність – як син бесарабського священника став одним з найбільш важливих військовиків Української революції 1917-1921 років.
❤21👍3
БОЛБОЧАНУ – 142: ПАМ’ЯТАЄМО ВИЗВОЛИТЕЛЯ КРИМУ
У час, коли російський агресор продовжує завдати удари по Україні та утримувати в окупації українські землі, як ніколи важливо згадувати тих, хто визволяв Україну в російських більшовиків понад сто років тому!
Сьогодні вшанували полковника армії УНР Петра Болбочана – бойового офіцера, визволителя Криму та одного з зачинателів української армії на початку ХХ століття.
Учасники згадали про виняткову роль Петра Болбочана в роки Української Революції 1917–1921 років, а також про його трагічну долю, яка є гірким нагадування про те, що Росія – це дуже хитрий та підступний ворог.
Дякуємо всім, хто приєднався до нас в цей день. Сподіваємося, це перетвориться на щорічну традицію, яка стане нагадуванням про найкращих синів України.
Більше можна прочитати за посиланням.
Вшанування було організовано Українським інститутом національної пам’яті.
У час, коли російський агресор продовжує завдати удари по Україні та утримувати в окупації українські землі, як ніколи важливо згадувати тих, хто визволяв Україну в російських більшовиків понад сто років тому!
Сьогодні вшанували полковника армії УНР Петра Болбочана – бойового офіцера, визволителя Криму та одного з зачинателів української армії на початку ХХ століття.
Учасники згадали про виняткову роль Петра Болбочана в роки Української Революції 1917–1921 років, а також про його трагічну долю, яка є гірким нагадування про те, що Росія – це дуже хитрий та підступний ворог.
Дякуємо всім, хто приєднався до нас в цей день. Сподіваємося, це перетвориться на щорічну традицію, яка стане нагадуванням про найкращих синів України.
Більше можна прочитати за посиланням.
Вшанування було організовано Українським інститутом національної пам’яті.
❤17👍6
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
«Як парость виноградної лози плекайте мову». Цей заповіт Максима Рильського якнайкраще характеризує життєвий шлях і подвижництво професора Олександра Пономаріва, якому сьогодні виповнилося б 90 років.
Народився він у 1935 році в Таганрозі. Як згадував сам Пономарів, у них в родині завжди говорили українською, а старшим двоюрідним братам навіть пощастило вчитися в українській школі, яка до 1933-го була в місті.
Сам Олександр вчився уже в російській. Незнання українського правопису завадило вступити на українську філологію, коли приїхав до Києва подавати документи до Київського університету імені Тараса Шевченка. Тож юнак вступив на російську. Втім, згодом блискуче самотужки опанував українську граматику і стилістику. Як і новогрецьку та п’ять слов’янських мов, якими читав і перекладав.
З того часу плекання української мови, її відстоювання і популяризація стали сенсом його життя. Понад 40 років він викладав стилістику української мови в Київському університеті імені Тараса Шевченка, зокрема в Інституті журналістики. Свою докторську дисертацію присвятив питанням нормативності української мови в засобах масової інформації. До останнього вів на сайті BBC авторську колонку, де давав відповіді на питання зі стилістики української мови.
Боротьба за мову збігалася з активною життєвою і громадською позиціями професора. Він не боявся відкрито виступати проти зросійщення, повернувшись до українського звучання власного прізвища Пономарів. Підтримував «мовний майдан», підписав відкрите звернення до Віктора Януковича із вимогою скасувати так званий мовний закон «Ківалова-Колесніченка». Був одним із співавторів нового українського правопису, обстоював повернення до «репресованих» у 1930-х роках норм «харківського» правопису.
Він не дожив лише три дні до свого 85-річчя. Сьогодні згадати добрим словом професора Пономаріва пропонує наша рубрика «Історичний календар».
«Як парость виноградної лози плекайте мову». Цей заповіт Максима Рильського якнайкраще характеризує життєвий шлях і подвижництво професора Олександра Пономаріва, якому сьогодні виповнилося б 90 років.
Народився він у 1935 році в Таганрозі. Як згадував сам Пономарів, у них в родині завжди говорили українською, а старшим двоюрідним братам навіть пощастило вчитися в українській школі, яка до 1933-го була в місті.
Сам Олександр вчився уже в російській. Незнання українського правопису завадило вступити на українську філологію, коли приїхав до Києва подавати документи до Київського університету імені Тараса Шевченка. Тож юнак вступив на російську. Втім, згодом блискуче самотужки опанував українську граматику і стилістику. Як і новогрецьку та п’ять слов’янських мов, якими читав і перекладав.
З того часу плекання української мови, її відстоювання і популяризація стали сенсом його життя. Понад 40 років він викладав стилістику української мови в Київському університеті імені Тараса Шевченка, зокрема в Інституті журналістики. Свою докторську дисертацію присвятив питанням нормативності української мови в засобах масової інформації. До останнього вів на сайті BBC авторську колонку, де давав відповіді на питання зі стилістики української мови.
Боротьба за мову збігалася з активною життєвою і громадською позиціями професора. Він не боявся відкрито виступати проти зросійщення, повернувшись до українського звучання власного прізвища Пономарів. Підтримував «мовний майдан», підписав відкрите звернення до Віктора Януковича із вимогою скасувати так званий мовний закон «Ківалова-Колесніченка». Був одним із співавторів нового українського правопису, обстоював повернення до «репресованих» у 1930-х роках норм «харківського» правопису.
Він не дожив лише три дні до свого 85-річчя. Сьогодні згадати добрим словом професора Пономаріва пропонує наша рубрика «Історичний календар».
❤18👍3
ВІН СПІВАВ, КОЛИ ІНШІ МОВЧАЛИ
Попри повну втрату зору, він став голосом трагічних подій української історії й зберіг пам’ять про них в піснях, що пережили зміни режимів, репресії, війни й голод. Цього дня у 1898 році народився Петро Гузь – один з останніх традиційних кобзарів.
Коли хлопцю було лише 3 роки він захворів на золотуху й втратив зір, тож згодом батько віддав його на навчання до кобзарів. Першим вчителем Петра тоді став відомий кобзар Михайло Кравченко, що мав за плечима виступи в найбільших містах України й Санкт-Петербурзі.
Порушення зору й мистецький фах не завадили молодому Гузю у 1920 році приєднатися до антибільшовицького повстання отамана Леонтія Христового, що діяв на теренах Полтавщини.
Детальніше
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Попри повну втрату зору, він став голосом трагічних подій української історії й зберіг пам’ять про них в піснях, що пережили зміни режимів, репресії, війни й голод. Цього дня у 1898 році народився Петро Гузь – один з останніх традиційних кобзарів.
Коли хлопцю було лише 3 роки він захворів на золотуху й втратив зір, тож згодом батько віддав його на навчання до кобзарів. Першим вчителем Петра тоді став відомий кобзар Михайло Кравченко, що мав за плечима виступи в найбільших містах України й Санкт-Петербурзі.
Порушення зору й мистецький фах не завадили молодому Гузю у 1920 році приєднатися до антибільшовицького повстання отамана Леонтія Христового, що діяв на теренах Полтавщини.
Детальніше
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
❤26
АКЕЛА, ЯКИЙ ПІШОВ У БІЙ, ЩОБ СПАСАТИ ІНШИХ
На захист України Микола Троїцький став ще в 2014 році – він покинув своє цивільне життя в Одесі та приєднався до лав «Азову», тоді ще батальйону спеціального призначення Міністерства внутрішніх справ, отримав позивний «Акела».
Саме завдяки Миколі в бійців з’явився один з перших власних позашляховиків, що на певний час став їхньою основною бойовою машиною.
На цьому ж автомобілі, хоч той і не мав жодного бронювання чи іншого захисту, «Акела» багато разів кидався на порятунок побратимів. Так, наприклад, він зміг вивезти двох поранених бійців під час Іловайської операції та евакуювати тіла загиблих воїнів з «сірої зони» поблизу селища Широкине.
Саме в цьому селищі Маріупольського району відбувся й останній бій Миколи Троїцького. Того дня, 15 лютого 2015 року, він не мав їхати в Широкине, проте почувши по рації про прорив ворога та втрати серед побратимів, кинувся їм на допомогу. На жаль, того разу «Акела» з поїздки вже не повернувся.
#FightForUkraine
На захист України Микола Троїцький став ще в 2014 році – він покинув своє цивільне життя в Одесі та приєднався до лав «Азову», тоді ще батальйону спеціального призначення Міністерства внутрішніх справ, отримав позивний «Акела».
Саме завдяки Миколі в бійців з’явився один з перших власних позашляховиків, що на певний час став їхньою основною бойовою машиною.
На цьому ж автомобілі, хоч той і не мав жодного бронювання чи іншого захисту, «Акела» багато разів кидався на порятунок побратимів. Так, наприклад, він зміг вивезти двох поранених бійців під час Іловайської операції та евакуювати тіла загиблих воїнів з «сірої зони» поблизу селища Широкине.
Саме в цьому селищі Маріупольського району відбувся й останній бій Миколи Троїцького. Того дня, 15 лютого 2015 року, він не мав їхати в Широкине, проте почувши по рації про прорив ворога та втрати серед побратимів, кинувся їм на допомогу. На жаль, того разу «Акела» з поїздки вже не повернувся.
#FightForUkraine
💔27❤1