Добровольці століттями ставали на захист України й надихали своїм прикладом наступні покоління борців. Олег Куцин був саме такою людиною – він відродив традицію «Карпатської Січі» та двічі пішов захищати нашу землю від російських окупантів. Сьогодні герою могло виповнитися 60 років.

Олег Куцин народився 23 листопада 1965 року в Івано-Франківську. Навчався спочатку в місцевому Національному технічному університеті нафти і газу, а згодом у Львівському політехнічному інституті. У кінці 80-х працював на заводі «Зеніт» у місті Тячів.

З 1989 року Олег Куцин вступає до «Народного руху» й активно включається в громадську діяльність. У наступні десятиліття він брав постійну участь у політичному житті рідного Закарпаття, а з початком російської агресії в 2014 році долучився до захисту країни на полі бою.

Так, навесні 2014 року Куцин організував волонтерську групу, що допомогала військовим з усім необхідним. А вже на початку літа вони приєдналися до Сил оборони й утворили добровольчий підрозділ – Окрема добровольча чота «Карпатська Січ». Така назва була обрана на честь парамілітарної організації, що боронила Закарпаття у 1938-39 роках.

Під командуванням Олега чота пройшла оборону Донецького аеропорту, бої за Піски, шахту «Бутовка», селища Водяне й Опитне. У 2015 році підрозділ перетворився у роту, але ще за рік був розформований.

Проте бойовий шлях командира на цьому не скінчився. У перший день ж повномасштабного вторгнення 2022 року Олег Куцин наново організує бійців – тепер у добровольчий батальйон «ОДЧ Карпатська Січ». До його лав приєдналися як ветерани часів АТО, так і нові добровольці.

Спочатку вони брали участь в боях на Київщині, але з квітня 2022 року встали на оборону села Вірнопілля на південь від Ізюму. Попри брак спорядження й значну перевагу окупантів у піхоті та техніці, підрозділ під командуванням Олега Куцина успішно зупинив просування ворога й недопустив оточення українських сил на Донеччині.

На жаль, 19 червня 2022 року російська артилерія нанесла прямий удар по розташованому в селі командному пункту на Харківщині – Олег Куцин того дня загинув. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Йому назавжди 56.

Сьогодні виповнюється 120 років з дня народження Ніла Хасевича. До цієї дати Український інститут національної пам`яті презентує історичний ролик про життя і боротьбу відомого художника.

Ніл Хасевич був унікальним митцем. Втративши підлітком ногу, він сам зробив дерев’яний протез і навчився ходити, а компенсацію за каліцтво витратив на навчання.

В 1930-х роках про нього говорили в мистецьких колах Європи й світу. Його ставили в один ряд із Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським і Петром Холодним. Його роботи експонувалися у Празі, Берліні, Варшаві, Парижі, Лос-Анджелесі, Чикаго й Нью-Йорку. Альбоми його екслібрисів виходили в Польщі та США.

Він міг лишитися в Європі і стати знаменитим. Але він обрав боротьбу. У схронах УПА, при світлі свічки він майже десятиліття творив історію спротиву вільного народу окупантам.

«У своєму житті я втратив уже все, але як довго залишиться бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних та здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються», – писав він.

Режисер – Діана Горда.

НЕБЕСНИЙ ФОТОГРАФ

Максим Бурда, за позивним «Фотограф», народився в Ковелі, Волинської області. Він був весільним фотографом, співзасновником молодіжного хабу «Ватра», членом партії «Національний корпус» і Молодіжної ради Ковеля. З дитинства займався спортом, здобував призи на Всеукраїнських турнірах з рукопашного бою, був учасником військово-патріотичного табору «Волинська Січ».

Фотографія стала його захопленням з 5 класу, а вже в 9 класі він зняв перше весілля. У 2019 році закінчив Національний університет «Острозька академія» і працював дизайнером в рекламному агентстві в Шепетівці. Того ж 2019 року став добровольцем ТрО Волинської області, а з початком повномасштабної війни – бійцем гранатометного відділення 2-ї штурмової роти 2-го батальйону 3-ї окремої штурмової бригади.

Максим навчався на полігонах, допомагав волонтерам і продовжував фотографувати на війні, поєднуючи аеророзвідку з фотозйомкою. Його роботи публікували ЗСУ, а в листопаді 2022 року він створив Телеграм-канал «Military photographer». Протягом усіх 11 місяців служби фотографія залишалася з ним. Позивний «Фотограф», обраний ним під час вступу до ЗСУ, став символом його місії. Його світлини фіксували побут, навчання, портрети побратимів і емоції війни, навіть під обстрілами.

26 січня 2023 року він загинув поблизу міста Бахмут Донецької області. 14 березня 2023 року був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, 25 травня отримав медаль «За жертовність і любов до України», а 24 серпня – звання «Почесного мешканця міста Ковеля».
Понад 200 робіт Максима Бурди, його кохана – Марія – передала на зберігання до Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву України.

Також у пам’ять про нього вона створила сайт.

#FightForUkraine

150 РОКІВ ОЛЕКСАНДРУ ГРЕКІВУ – ГЕНЕРАЛУ УНР ТА КОМАНДУВАЧУ УГА

3 грудня – 150 років із дня народження Олександра Греківа (1875–1959), борця за незалежність України у XX столітті, військового діяча, генерал-хорунжого Армії УНР, командувача Української Галицької армії та політичного в’язня ГУЛАГу.

Олександр Греків народився в селі Сопич на Чернігівщині. Після закінчення гімназії навчався на юридичному факультеті Московського університету, згодом – у військовому училищі.

До Лютневої революції 1917 року Олександр Греків зробив блискучу кар’єру офіцера російської імператорської армії, пройшовши шлях від підпоручника лейбгвардії до генерал-майора. У роки Першої світової війни командував Єгерським полком лейбгвардії, був начальником штабів 6-ї гвардійської та 74-ї піхотної дивізій, а також 6-го армійського корпусу. Був відзначений сімома бойовими орденами.

На запрошення Михайла Грушевського перейшов на службу УНР. Сформував ІІ-гу Сердюцьку дивізію. Очолив начштаб Київського ВО, у грудні 1918 – став заступником військового міністра уряду УНР, а за кілька місяців – міністром.

У період правління Павла Скоропадського Греківа звільнили. Згодом він долучився до антигетьманського повстання Директорії, командував Південною групою військ Армії УНР.

12 лютого 1919 року Олександра Греківа було призначено Наказним Отаманом (тобто – командуючим) армії УНР. Він зупинив відступ українських військ, укріпив Житомир і Бердичів, стягнув свіжі сили армії УНР. З 9 червня до 5 липня 1919 року генерал Греків очолював Українську Галицьку Армію. За два тижні він увійшов у історію як переможець, який на героїзмі солдатів і таланті командувача провів наступальну операцію УГА – «Чортківську офензиву».

8 червня здобув головну перемогу ЗУНР над Польщею – розбив польську армію під Чортковом. УГА стрімко й переможно йшла до Львова. Через дрібні чвари й інтриганство політиків 5 липня 1919 року керівництво ЗУНР, боячись небувалої популярності Греківа у військах, зажадало його відставки.

На міграції жив у Відні, працював у місцевих газетах та у книгарні. Згодом був бухгалтером в готелі «Де-франс». У 1948 році викрадений совєцькими спецслужбами й засуджений до 25 років у ГУЛАГУ. У 1956 році зміг вийти на свободу та повернутись до Відня. Читав лекції про політичну ситуацію в СРСР. Помер у 1958 році.