Понад 80% українців вважають важливою політику національної памʼяті.
Такі дані оприлюднив Фонд "Демократичні Ініціативи" за результатами опитування, яке Демініціативи провели спільно з соціологічною службою Центру Разумкова за підтримки програми MATRA у грудні 2022 року.
Опитування проводилося в усіх регіонах, крім тимчасово окупованих територій.
▪️ Ставлення до розпаду СРСР
73% українців згідно з результатами опитування позитивно оцінюють розпад Радянського Союзу. Ще у 2020 році ця цифра була 49%.
▪️ Ставлення до засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму та перейменування топонімів
Так само майже 73% схвалюють державне рішення про засудження Радянського Союзу як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору. За два роки підтримка з боку громадян зросла в рази. Зараз ті, хто підтримують засудження СРСР, становлять більшість в усіх регіонах.
Близько 59% українців підтримують перейменування топонімів, які мають стосунок до Радянського Союзу, Росії та Російської імперії і їхніх діячів. Підтримка перейменувань також значно зросла у порівнянні з 2020 роком. Тоді перейменування в цілому по країні підтримували близько 30%.
▪️ Ставлення до Дня памʼяті і примирення 8 травня
Ще у 2021 році понад 30% українців підтримували опцію відзначати лише 9 травня у памʼять про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні. Натомість за результатами опитування від грудня 2022 року загалом по Україні понад 34% – за те, щоб відзначати і День памʼяті та примирення 8 травня, і День перемоги над нацизмом 9 травня. А понад 32% підтримують відзначення лише 8 травня. Підтримка відзначення лише 9 травня скоротилася до 16%.
▪️ Вплив російської агресії
Понад 52% українців відзначають, що напад Росії на Україну спонукав їх переосмислити радянське минуле. Власне, інші результати опитування підтверджують суттєву зміну у громадській думці у порівнянні з періодом до повномасштабного вторгнення.
В усіх регіонах більшість респондентів вважають важливою політику національної памʼяті: 67% на Сході, 76% на Півдні, 80% у Центрі та 89% на Заході.
Детально з результатами опитування можна ознайомитися на сайті Фонду «Демократичні ініціативи».
Такі дані оприлюднив Фонд "Демократичні Ініціативи" за результатами опитування, яке Демініціативи провели спільно з соціологічною службою Центру Разумкова за підтримки програми MATRA у грудні 2022 року.
Опитування проводилося в усіх регіонах, крім тимчасово окупованих територій.
▪️ Ставлення до розпаду СРСР
73% українців згідно з результатами опитування позитивно оцінюють розпад Радянського Союзу. Ще у 2020 році ця цифра була 49%.
▪️ Ставлення до засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму та перейменування топонімів
Так само майже 73% схвалюють державне рішення про засудження Радянського Союзу як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору. За два роки підтримка з боку громадян зросла в рази. Зараз ті, хто підтримують засудження СРСР, становлять більшість в усіх регіонах.
Близько 59% українців підтримують перейменування топонімів, які мають стосунок до Радянського Союзу, Росії та Російської імперії і їхніх діячів. Підтримка перейменувань також значно зросла у порівнянні з 2020 роком. Тоді перейменування в цілому по країні підтримували близько 30%.
▪️ Ставлення до Дня памʼяті і примирення 8 травня
Ще у 2021 році понад 30% українців підтримували опцію відзначати лише 9 травня у памʼять про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні. Натомість за результатами опитування від грудня 2022 року загалом по Україні понад 34% – за те, щоб відзначати і День памʼяті та примирення 8 травня, і День перемоги над нацизмом 9 травня. А понад 32% підтримують відзначення лише 8 травня. Підтримка відзначення лише 9 травня скоротилася до 16%.
▪️ Вплив російської агресії
Понад 52% українців відзначають, що напад Росії на Україну спонукав їх переосмислити радянське минуле. Власне, інші результати опитування підтверджують суттєву зміну у громадській думці у порівнянні з періодом до повномасштабного вторгнення.
В усіх регіонах більшість респондентів вважають важливою політику національної памʼяті: 67% на Сході, 76% на Півдні, 80% у Центрі та 89% на Заході.
Детально з результатами опитування можна ознайомитися на сайті Фонду «Демократичні ініціативи».
❤22👍5
#ПатрониЗСУ
27-а окрема реактивна артилерійська бригада з 5 грудня 2020 року має імʼя останнього кошового отамана Війська Запорозького Низового Петра Калнишевського.
Дослідники припускають, що Петро Калнишевський народився у липні 1691 року в селі Пустовійтівка – нині це Роменський район на Сумщині. За одними свідченнями, походив із селянського «мужицького» роду, за іншими – був із української шляхти.
У Військо Запорозьке потрапив у вісім років, пройшов шлях від джури до найвищих військових посад. Вперше у документах імʼя Калнишевського згадується у першій половині 1750-х років у контексті його діяльності на посаді осавула. У 1755-му він провів майже рік у Петербурзі, там вів складні переговори з царським урядом щодо скасування мита на товари, що ввозилися на Запоріжжя. У 1760 році став суддею Війська Запорозького, а в 1762-му – кошовим отаманом. Козаки переобирали його на цю посаду всупереч вказівкам царських чиновників протягом десятиліття, аж до ліквідації Запорозької Січі у 1775-му.
Як кошовий отаман Калнишевський намагався обстоювати земельні володіння і територіальні права Запорізької Січі. Сприяв появі навколо неї сіл та хуторів, які, на думку Калнишевського, були чинником стримування наступу імперської влади на права та вольності Війська Запорозького Низового. Зокрема, для появи таких сіл та хуторів Калнишевський, попри конфлікти з російським дворянством, не видавав кріпаків-утікачів.
Намагаючись підвищити свою впливовість у керівництві імперією, кошовий отаман залучив козацтво в російсько-турецьку війну 1768–1774 років. Попри поважний вік – йому було понад 70 років – особисто командував військом. Однак, підтримка козаками Російської імперії у цій війні не зіграла їм на руку. Після підписання Кючук-Кайнарджійської угоди 1774 року, за якою Росія фактично окупувала Крим, була ліквідована і Запорозька Січ. Вже 1775-го російські війська під командуванням генерал-поручика Петра Текелія, які поверталися з російсько-турецької війни, зруйнували Січ.
Калнишевський, який уже не мав достатньо війська, щоб організувати оборону, здав фортецю майже без бою. Російські військові розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Самого Петра Калнишевського взяли в полон.
Четверть століття кошового отамана утримували в казематах Соловецького монастиря. На свіже повітря, за Яворницьким, його випускали тричі на рік – на Різдво, Пасху та Преображення. У 1801 році російський імператор Олександр І амністував 110-річного Калнишевського, однак отаман залишився доживати віку при монастирі. Там і помер 1803 року.
🇺🇦 27-а окрема реактивна артилерійська бригада сформована у 2015 році на базі артилерійського полку. Вона дислокується на Сумщині. На озброєнні бригади стоять реактивні системи залпового вогню «Ураган». Підрозділ був одним із перших, які привели у бойову готовність з початком російської гібридної агресії в лютому 2014 року. Згодом військовослужбовці бригади брали участь у бойових діях на Донбасі, зокрема відзначились при обороні Савур-Могили та звільненні Слов’янська. З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року бригада брала участь в обороні Сумщини й Харківщини. 6 грудня Президент України Володимир Зеленський нагородив бригаду почесною відзнакою «За мужність та відвагу».
27-а окрема реактивна артилерійська бригада з 5 грудня 2020 року має імʼя останнього кошового отамана Війська Запорозького Низового Петра Калнишевського.
Дослідники припускають, що Петро Калнишевський народився у липні 1691 року в селі Пустовійтівка – нині це Роменський район на Сумщині. За одними свідченнями, походив із селянського «мужицького» роду, за іншими – був із української шляхти.
У Військо Запорозьке потрапив у вісім років, пройшов шлях від джури до найвищих військових посад. Вперше у документах імʼя Калнишевського згадується у першій половині 1750-х років у контексті його діяльності на посаді осавула. У 1755-му він провів майже рік у Петербурзі, там вів складні переговори з царським урядом щодо скасування мита на товари, що ввозилися на Запоріжжя. У 1760 році став суддею Війська Запорозького, а в 1762-му – кошовим отаманом. Козаки переобирали його на цю посаду всупереч вказівкам царських чиновників протягом десятиліття, аж до ліквідації Запорозької Січі у 1775-му.
Як кошовий отаман Калнишевський намагався обстоювати земельні володіння і територіальні права Запорізької Січі. Сприяв появі навколо неї сіл та хуторів, які, на думку Калнишевського, були чинником стримування наступу імперської влади на права та вольності Війська Запорозького Низового. Зокрема, для появи таких сіл та хуторів Калнишевський, попри конфлікти з російським дворянством, не видавав кріпаків-утікачів.
Намагаючись підвищити свою впливовість у керівництві імперією, кошовий отаман залучив козацтво в російсько-турецьку війну 1768–1774 років. Попри поважний вік – йому було понад 70 років – особисто командував військом. Однак, підтримка козаками Російської імперії у цій війні не зіграла їм на руку. Після підписання Кючук-Кайнарджійської угоди 1774 року, за якою Росія фактично окупувала Крим, була ліквідована і Запорозька Січ. Вже 1775-го російські війська під командуванням генерал-поручика Петра Текелія, які поверталися з російсько-турецької війни, зруйнували Січ.
Калнишевський, який уже не мав достатньо війська, щоб організувати оборону, здав фортецю майже без бою. Російські військові розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Самого Петра Калнишевського взяли в полон.
Четверть століття кошового отамана утримували в казематах Соловецького монастиря. На свіже повітря, за Яворницьким, його випускали тричі на рік – на Різдво, Пасху та Преображення. У 1801 році російський імператор Олександр І амністував 110-річного Калнишевського, однак отаман залишився доживати віку при монастирі. Там і помер 1803 року.
🇺🇦 27-а окрема реактивна артилерійська бригада сформована у 2015 році на базі артилерійського полку. Вона дислокується на Сумщині. На озброєнні бригади стоять реактивні системи залпового вогню «Ураган». Підрозділ був одним із перших, які привели у бойову готовність з початком російської гібридної агресії в лютому 2014 року. Згодом військовослужбовці бригади брали участь у бойових діях на Донбасі, зокрема відзначились при обороні Савур-Могили та звільненні Слов’янська. З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року бригада брала участь в обороні Сумщини й Харківщини. 6 грудня Президент України Володимир Зеленський нагородив бригаду почесною відзнакою «За мужність та відвагу».
👍13❤5
Щорічно 27 січня міжнародна спільнота вшановує пам’ять жертв Голокосту. Саме 27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау.
Під час Другої світової війни 6 мільйонів євреїв стали жертвами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними. Близько 1,5 мільйона з них були з території сучасної України.
«Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…» – йдеться у резолюції Генасамблеї ООН від 2005 року, якою запроваджено памʼятну дату.
❗️Утім, останній рік війни Росії проти України виразно засвідчив, що пасивна памʼять про злочини геноциду не є запобіжником від їхнього повторення. Необхідний мінімум – активне осмислення та діалог, щоб сприяти постійній свідомості у принаймні значної частини суспільства того, як діють механізми соціальної агресії.
А ще – уважність з боку міжнародних інституцій до системних порушень прав людини авторитарними режимами, щоб не бути засліпленими й заскоченими зненацька тим, що людиноненависницька ідеологія загорнулася в нову, неочевидну, обгортку. І звісно – неможливо запобігати повторенню геноцидів у майбутньому без рішучого і справедливого засудження та покарання подібних злочинів сьогодні. І без власне готовності діяти на випередження.
Міжнародний день памʼяті жертв Голокосту – нагода ще раз замислитися над цим.
За минулий рік ключові місця памʼяті про Голокост в Україні стали обʼєктами нападу з боку рашизму.
Бабин Яр. Символ Голокосту від куль у Східній Європі. 1 березня 2022 року, через вісім десятиліть після масових розстрілів, скоєних нацистами в цьому урочищі, а потім спалення ними тіл, щоб замести сліди своїх злочинів, – світ знову побачив обгорілі тіла загиблих у Бабиному Яру. Цього разу – внаслідок російської ракетної атаки.
Дробицький Яр у Харкові. Це – відоме місце масових розстрілів цивільного, насамперед єврейського, населення нацистами. За різними оцінками, тут поховано від 14 до 20 тисяч жертв нацизму. У 2002 році на місці трагедії відкрили меморіал. А у 2022-му в центральний монумент меморіалу – менору влучили російські снаряди.
Люди, які пережили Голокост чи нацистські табори смерті, після повномасштабного нападу Росії на Україну стали жертвами рашизму.
Ванда Об’єдкова була однією з тих людей, які вижили в окупованому гітлерівцями Маріуполі. Її мати була єврейкою. Ванда Семенівна вижила тільки тому, що переховувалася від нацистів у міських підвалах. У цих же маріупольських підвалах обірвалося через 80 років її життя, 4 квітня 2022 року, коли вулиці й будинки міста перетворювали в пустку російська артилерія й авіація.
Борис Романченко був в’язнем одного з найбільших концтаборів нацистської Німеччини — Бухенвальду. Також його утримували в таборах Пенемюнде, Дора та Берген-Бельзен. Він опікувався збереженням пам'яті про нацистські злочини, був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора. Свої знання про жахітття Другої світової війни Борис Тимофійович передавав майбутнім поколінням. Його життя обірвалося у власній харківській квартирі, в яку 18 березня 2022 року влучили снарядом росіяни. Борису Романченку було 96 років.
Навіть маючи таке потужне застереження, як памʼять про Голокост, не всі народи зробили висновки з цієї жахливої сторінки в історії людства. Нам потрібно потроїти зусилля, віднайти нові підходи для збереження цієї памʼяті живою, для поширення правди про геноциди, щоб уникнути їх нового й нового повторення.
27 січня Ukrainian Center for Holocaust Studies проводить вже ХVІ щорічний круглий стіл «Українське суспільство і пам'ять про Голокост». Цього року у фокусі розмови – досвід сучасної війни проти України. Записи виступів планують викласти в мережу.
#weremeber #HolocaustRemembranceDay
Під час Другої світової війни 6 мільйонів євреїв стали жертвами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними. Близько 1,5 мільйона з них були з території сучасної України.
«Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…» – йдеться у резолюції Генасамблеї ООН від 2005 року, якою запроваджено памʼятну дату.
❗️Утім, останній рік війни Росії проти України виразно засвідчив, що пасивна памʼять про злочини геноциду не є запобіжником від їхнього повторення. Необхідний мінімум – активне осмислення та діалог, щоб сприяти постійній свідомості у принаймні значної частини суспільства того, як діють механізми соціальної агресії.
А ще – уважність з боку міжнародних інституцій до системних порушень прав людини авторитарними режимами, щоб не бути засліпленими й заскоченими зненацька тим, що людиноненависницька ідеологія загорнулася в нову, неочевидну, обгортку. І звісно – неможливо запобігати повторенню геноцидів у майбутньому без рішучого і справедливого засудження та покарання подібних злочинів сьогодні. І без власне готовності діяти на випередження.
Міжнародний день памʼяті жертв Голокосту – нагода ще раз замислитися над цим.
За минулий рік ключові місця памʼяті про Голокост в Україні стали обʼєктами нападу з боку рашизму.
Бабин Яр. Символ Голокосту від куль у Східній Європі. 1 березня 2022 року, через вісім десятиліть після масових розстрілів, скоєних нацистами в цьому урочищі, а потім спалення ними тіл, щоб замести сліди своїх злочинів, – світ знову побачив обгорілі тіла загиблих у Бабиному Яру. Цього разу – внаслідок російської ракетної атаки.
Дробицький Яр у Харкові. Це – відоме місце масових розстрілів цивільного, насамперед єврейського, населення нацистами. За різними оцінками, тут поховано від 14 до 20 тисяч жертв нацизму. У 2002 році на місці трагедії відкрили меморіал. А у 2022-му в центральний монумент меморіалу – менору влучили російські снаряди.
Люди, які пережили Голокост чи нацистські табори смерті, після повномасштабного нападу Росії на Україну стали жертвами рашизму.
Ванда Об’єдкова була однією з тих людей, які вижили в окупованому гітлерівцями Маріуполі. Її мати була єврейкою. Ванда Семенівна вижила тільки тому, що переховувалася від нацистів у міських підвалах. У цих же маріупольських підвалах обірвалося через 80 років її життя, 4 квітня 2022 року, коли вулиці й будинки міста перетворювали в пустку російська артилерія й авіація.
Борис Романченко був в’язнем одного з найбільших концтаборів нацистської Німеччини — Бухенвальду. Також його утримували в таборах Пенемюнде, Дора та Берген-Бельзен. Він опікувався збереженням пам'яті про нацистські злочини, був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора. Свої знання про жахітття Другої світової війни Борис Тимофійович передавав майбутнім поколінням. Його життя обірвалося у власній харківській квартирі, в яку 18 березня 2022 року влучили снарядом росіяни. Борису Романченку було 96 років.
Навіть маючи таке потужне застереження, як памʼять про Голокост, не всі народи зробили висновки з цієї жахливої сторінки в історії людства. Нам потрібно потроїти зусилля, віднайти нові підходи для збереження цієї памʼяті живою, для поширення правди про геноциди, щоб уникнути їх нового й нового повторення.
27 січня Ukrainian Center for Holocaust Studies проводить вже ХVІ щорічний круглий стіл «Українське суспільство і пам'ять про Голокост». Цього року у фокусі розмови – досвід сучасної війни проти України. Записи виступів планують викласти в мережу.
#weremeber #HolocaustRemembranceDay
❤16😢9👎1🎉1
#FightForUkraine
Денис Хільченко брав участь у Революції гідності, а після перемоги Майдану в 2014-му поїхав на війну добровольцем. Присягу складав на передовій, у бліндажі на Донеччині.
Хільченко починав службу водієм, потім став навідником бронемашини, розвідником і сапером. Коли закінчився термін мобілізації, хотів повернутися додому. Та коли заносив рапорт на відставку, сталась подія, яка змінила хід його особистої історії:
«Залишалося перейти дорогу, щоб занести рапорт. Але в цей час відбувся танковий обстріл, під час якого загинув мій товариш, командир саперного взводу. Снарядом, що пролітав, той рапорт видуло. Це стало особистим», – розповідав у одному з інтерв’ю.
Денис продовжив службу, в 2017-му став командиром взводу. За два роки його призначили командиром роти в 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Разом із Хільченком «служив» і його пес Патрон, який народився на фронті. Патрон мав поранення та контузії, згодом загинув на фронті.
Після повномасштабного вторгнення, з травня 2022-го, Денис Хільченко виконував завдання на посаді заступника командира батальйону в одній із новостворених бригад. В інтерв’ю згадував, що за роки війни він частіше спав у бліндажі, ніж на простирадлах.
«Такі офіцери, як Денис Хільченко, для нашого війська – на вагу золота. На війні з 2014 року. Мотивований, учасник Революції гідності, навчений, лідер та наставник по духу», – пише Українських ветеранський фонд у соцмережі.
Денис Хільченко грав на духових інструментах, певний час працював у духовому оркестрі. Побратими згадують, що на фронт він узяв із собою трубу й ноти. В мережі є відео, як військовий разом зі своїм псом Патроном вітають хлопців із Різдвом.
22 червня 2022 року воїн виклав у мережу фото зі свого вінчання. На світлинах щаслива пара: Олена у вишиванці, Денис – у піксельці.
А 4 серпня Денис Хільченко загинув під час артилерійського обстрілу поблизу Мар’їнки Донецької області. Поховали героя на Полтавщині, де живе його мати. Військовому було 48 років. У нього залишилися мати, сестра, дружина й діти.
Денис Хільченко нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня. 🖤🇺🇦
Денис Хільченко брав участь у Революції гідності, а після перемоги Майдану в 2014-му поїхав на війну добровольцем. Присягу складав на передовій, у бліндажі на Донеччині.
Хільченко починав службу водієм, потім став навідником бронемашини, розвідником і сапером. Коли закінчився термін мобілізації, хотів повернутися додому. Та коли заносив рапорт на відставку, сталась подія, яка змінила хід його особистої історії:
«Залишалося перейти дорогу, щоб занести рапорт. Але в цей час відбувся танковий обстріл, під час якого загинув мій товариш, командир саперного взводу. Снарядом, що пролітав, той рапорт видуло. Це стало особистим», – розповідав у одному з інтерв’ю.
Денис продовжив службу, в 2017-му став командиром взводу. За два роки його призначили командиром роти в 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Разом із Хільченком «служив» і його пес Патрон, який народився на фронті. Патрон мав поранення та контузії, згодом загинув на фронті.
Після повномасштабного вторгнення, з травня 2022-го, Денис Хільченко виконував завдання на посаді заступника командира батальйону в одній із новостворених бригад. В інтерв’ю згадував, що за роки війни він частіше спав у бліндажі, ніж на простирадлах.
«Такі офіцери, як Денис Хільченко, для нашого війська – на вагу золота. На війні з 2014 року. Мотивований, учасник Революції гідності, навчений, лідер та наставник по духу», – пише Українських ветеранський фонд у соцмережі.
Денис Хільченко грав на духових інструментах, певний час працював у духовому оркестрі. Побратими згадують, що на фронт він узяв із собою трубу й ноти. В мережі є відео, як військовий разом зі своїм псом Патроном вітають хлопців із Різдвом.
22 червня 2022 року воїн виклав у мережу фото зі свого вінчання. На світлинах щаслива пара: Олена у вишиванці, Денис – у піксельці.
А 4 серпня Денис Хільченко загинув під час артилерійського обстрілу поблизу Мар’їнки Донецької області. Поховали героя на Полтавщині, де живе його мати. Військовому було 48 років. У нього залишилися мати, сестра, дружина й діти.
Денис Хільченко нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня. 🖤🇺🇦
😢19💔1
Сьогодні, 29 січня, ми вшановуємо героїв оборони Крут 1918 року🇺🇦
Довгий час бій під Крутами був оповитий низкою міфів. Найпоширенішим був міф про те, що армії Муравйова протистояли 300 слабко підготованих студентів і гімназистів. Насправді ж у бою під Крутами брали участь понад 500 вояків і 20 старшин. На озброєнні мали гвинтівки, 16 кулеметів, які підтримував саморобний бронепоїзд – 76-міліметрова гармата, встановлена на залізничній платформі.
Більшість вояків-крутянців були вихованцями вищих військових навчальних закладів і мали достатньо вишколу, щоб під командуванням досвідчених старшин брати участь у бою. Під Крутами загинули, за різними оцінками, 70–100 оборонців, у тому числі 27 вояків Студентської чоти, які потрапили в полон і були вбиті. Натомість з боку більшовиків загинули щонайменше 300 вояків.
Що рідко згадувалося приналежно до бою під Крутами, так це його геополітичний контекст і значення. Бій українських воїнів проти більшовицької армії біля залізничної станції на Чернігівщині затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для підписання Брестського мирного договору з країнами Четверного Союзу. Це означало визнання самостійної Української Народної Республіки субʼєктом міжнародних відносин.
Однак, військам Муравйова вдалося заволодіти Києвом. Влаштований більшовиками терор у місті – ще одна сумнозвісна «візитівка», яка стала ознакою російського війська, що через понад сотню років знову прийшло в Україну і вчиняє терор щодо місцевого населення на захоплених територіях.
Однак не лише це повторилося через понад сотню років. На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в районі Крут знову повторився бій між українським та російським військами, який тривав із 28 лютого до 3 березня 2022 року. За свідченнями жителів Крутянської громади, росіяни втратили в тому протистоянні близько 200 військових.
Вшанування чину оборонців Крут – важлива частина нашої національної пам’яті, яка нагадує, що державність без армії неможлива. Хоробрість та жертовність крутянців зробила їх символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.
Дізнатись більше про оборону Крут можна з інформаційних матеріалів, підготовлених командою Український інститут національної пам'яті.
#Крути #бійпідкрутами
Довгий час бій під Крутами був оповитий низкою міфів. Найпоширенішим був міф про те, що армії Муравйова протистояли 300 слабко підготованих студентів і гімназистів. Насправді ж у бою під Крутами брали участь понад 500 вояків і 20 старшин. На озброєнні мали гвинтівки, 16 кулеметів, які підтримував саморобний бронепоїзд – 76-міліметрова гармата, встановлена на залізничній платформі.
Більшість вояків-крутянців були вихованцями вищих військових навчальних закладів і мали достатньо вишколу, щоб під командуванням досвідчених старшин брати участь у бою. Під Крутами загинули, за різними оцінками, 70–100 оборонців, у тому числі 27 вояків Студентської чоти, які потрапили в полон і були вбиті. Натомість з боку більшовиків загинули щонайменше 300 вояків.
Що рідко згадувалося приналежно до бою під Крутами, так це його геополітичний контекст і значення. Бій українських воїнів проти більшовицької армії біля залізничної станції на Чернігівщині затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для підписання Брестського мирного договору з країнами Четверного Союзу. Це означало визнання самостійної Української Народної Республіки субʼєктом міжнародних відносин.
Однак, військам Муравйова вдалося заволодіти Києвом. Влаштований більшовиками терор у місті – ще одна сумнозвісна «візитівка», яка стала ознакою російського війська, що через понад сотню років знову прийшло в Україну і вчиняє терор щодо місцевого населення на захоплених територіях.
Однак не лише це повторилося через понад сотню років. На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в районі Крут знову повторився бій між українським та російським військами, який тривав із 28 лютого до 3 березня 2022 року. За свідченнями жителів Крутянської громади, росіяни втратили в тому протистоянні близько 200 військових.
Вшанування чину оборонців Крут – важлива частина нашої національної пам’яті, яка нагадує, що державність без армії неможлива. Хоробрість та жертовність крутянців зробила їх символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.
Дізнатись більше про оборону Крут можна з інформаційних матеріалів, підготовлених командою Український інститут національної пам'яті.
#Крути #бійпідкрутами
🔥26❤17
У бою під Крутами 29 січня 1918 року з боку Української Народної Республіки брали участь кілька військових формувань - курсанти 1-ї української юнкерської школи імені Богдана Хмельницького, студенти Студентського куреня, козаки місцевого Вільного козацтва та інші менш чисельні підрозділи.
Вся слава про бій під Крутами дісталася Студентському куреню - як і думка, що всі вони полягли в тому бою. Насправді багато крутян зробили військову і не тільки кар'єру. Долі деяких врешті склались суперечливо. Багато хто дожив до поважного віку. Про найяскравіші приклади розповідаємо в каруселі. ⬆️
Вся слава про бій під Крутами дісталася Студентському куреню - як і думка, що всі вони полягли в тому бою. Насправді багато крутян зробили військову і не тільки кар'єру. Долі деяких врешті склались суперечливо. Багато хто дожив до поважного віку. Про найяскравіші приклади розповідаємо в каруселі. ⬆️
❤35🔥4👍2
#FightForUkraine
Аеророзвідник Олег Собченко загинув 24 січн я у Вугледарі на Донеччині під час артилерійського обстрілу. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.
Олег Собченко багато років працював над відновленням меморіалів та могил вояків Армії Української Народної Республіки, був членом команди благодійного фонду «Героїка». Як тесляр та каменяр власноруч робив пам’ятники.
Його також знали як громадського діяча й екоактивіста. Боровся за збереження річки Рось, був виконавчим директором благодійного фонду «Сейв Рось».
«Олег був всюди, де можна уявити українського націоналіста – на всіх революціях, у судах і на майданах, на фронті та в майстерні. Його біографію можна розділити на 10 чоловіків і вийде 10 достойних життєписів», – зазначають на сторінці Громадського сектору Євромайдану.
Собченко був другом і земляком майданівця, журналіста Василя Сергієнка, якого викрали й закатували у квітні 2014 року.
Адвокатка у справах Майдану Євгенія Закревська називає Олега принциповим:
«Я в певному сенсі заздрила Василю Сергієнку, що в нього є друг Олег Собченко. Щось у цьому є, коли існує людина, яка у випадку твого вбивства знайде по гарячих слідах закопане тіло, витягне на світло й те тіло, і всю історію вбивства. Аж до замовника. Переб'є чувакам всю малину й на 15 років наперед не дасть спокійно жити убивцям. Дасть свідчення. Підтримуватиме дружину, подружиться з адвокатом. Виколупає мозок слідчим і прокурорам. Ходитиме на суди. Приводитиме журналістів. Судитиметься з замовником за те, щоб називати речі своїми іменами, а вбивць – вбивцями».
Під час Революції гідності в Черкасах Олег отримав численні травми від беркутівців. За діяльність під час Майдану отримав орден «За мужність» III ступеню. У квітні 2014 року поїхав добровольцем на Донбас. Понад півтора року був снайпером. Здобув досвід контактних боїв.
«Його знання та вміння були неоціненні в перші хаотичні тижні війни. Завдяки йому я лишився живий», – згадує його друг Ігор Луценко.
Під час повномасштабного вторгнення Олег Собченко служив у складі екіпажу аеророзвідки. Його група зробила ефектні відеокадри російсько-української війни. Зокрема – знищення російського вертольота біля села Козаровичі на Київщині. За оборону столиці отримав другий орден «За мужність» II ступеню.
«1 березня прибули до Козаровичів для аеророзвідки на позиції біля дамби. Це важливий напрям, а обороняло його семеро вояків із нашої бригади. Я бігав між флангами з «калашом» та снайперською гвинтівкою – намагався показати ворогу, що нас більше, ніж є насправді», – згадував ті дні в інтерв’ю Олег Собченко.
За словами військового, колишнього народного депутата Ігоря Луценка, Олег мав живий розум та бойовий досвід, знав, що робити:
«Знаю, завдяки Собченку вистояв Київ. Коли в березні біля Козаровичів група російських десантників спробувала захопити греблю річки Ірпінь, Олег узяв командування на себе й зметикував, як відбити атаку. Ми не дали можливості росіянам узяти під контроль Ірпінь – річку, яка потім розлилася й вирішальним чином допомогла захистити столицю з півночі, втримати Мощун. З Олегом ми пройшли найспекотніші бої цієї війни – Мощун, Лисичанськ, Бахмут», – написав у фейсбук Ігор Луценко.
Олег Собченко жив у Корсуні-Шевченківському на Черкащині. 4 грудня йому виповнилося 49 років. Залишилася дружина й дочка.🖤🇺🇦
Аеророзвідник Олег Собченко загинув 24 січн я у Вугледарі на Донеччині під час артилерійського обстрілу. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.
Олег Собченко багато років працював над відновленням меморіалів та могил вояків Армії Української Народної Республіки, був членом команди благодійного фонду «Героїка». Як тесляр та каменяр власноруч робив пам’ятники.
Його також знали як громадського діяча й екоактивіста. Боровся за збереження річки Рось, був виконавчим директором благодійного фонду «Сейв Рось».
«Олег був всюди, де можна уявити українського націоналіста – на всіх революціях, у судах і на майданах, на фронті та в майстерні. Його біографію можна розділити на 10 чоловіків і вийде 10 достойних життєписів», – зазначають на сторінці Громадського сектору Євромайдану.
Собченко був другом і земляком майданівця, журналіста Василя Сергієнка, якого викрали й закатували у квітні 2014 року.
Адвокатка у справах Майдану Євгенія Закревська називає Олега принциповим:
«Я в певному сенсі заздрила Василю Сергієнку, що в нього є друг Олег Собченко. Щось у цьому є, коли існує людина, яка у випадку твого вбивства знайде по гарячих слідах закопане тіло, витягне на світло й те тіло, і всю історію вбивства. Аж до замовника. Переб'є чувакам всю малину й на 15 років наперед не дасть спокійно жити убивцям. Дасть свідчення. Підтримуватиме дружину, подружиться з адвокатом. Виколупає мозок слідчим і прокурорам. Ходитиме на суди. Приводитиме журналістів. Судитиметься з замовником за те, щоб називати речі своїми іменами, а вбивць – вбивцями».
Під час Революції гідності в Черкасах Олег отримав численні травми від беркутівців. За діяльність під час Майдану отримав орден «За мужність» III ступеню. У квітні 2014 року поїхав добровольцем на Донбас. Понад півтора року був снайпером. Здобув досвід контактних боїв.
«Його знання та вміння були неоціненні в перші хаотичні тижні війни. Завдяки йому я лишився живий», – згадує його друг Ігор Луценко.
Під час повномасштабного вторгнення Олег Собченко служив у складі екіпажу аеророзвідки. Його група зробила ефектні відеокадри російсько-української війни. Зокрема – знищення російського вертольота біля села Козаровичі на Київщині. За оборону столиці отримав другий орден «За мужність» II ступеню.
«1 березня прибули до Козаровичів для аеророзвідки на позиції біля дамби. Це важливий напрям, а обороняло його семеро вояків із нашої бригади. Я бігав між флангами з «калашом» та снайперською гвинтівкою – намагався показати ворогу, що нас більше, ніж є насправді», – згадував ті дні в інтерв’ю Олег Собченко.
За словами військового, колишнього народного депутата Ігоря Луценка, Олег мав живий розум та бойовий досвід, знав, що робити:
«Знаю, завдяки Собченку вистояв Київ. Коли в березні біля Козаровичів група російських десантників спробувала захопити греблю річки Ірпінь, Олег узяв командування на себе й зметикував, як відбити атаку. Ми не дали можливості росіянам узяти під контроль Ірпінь – річку, яка потім розлилася й вирішальним чином допомогла захистити столицю з півночі, втримати Мощун. З Олегом ми пройшли найспекотніші бої цієї війни – Мощун, Лисичанськ, Бахмут», – написав у фейсбук Ігор Луценко.
Олег Собченко жив у Корсуні-Шевченківському на Черкащині. 4 грудня йому виповнилося 49 років. Залишилася дружина й дочка.🖤🇺🇦
😢25❤2💔1
В інтервʼю для UkraineWorld голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович розповів:
🟨 на чому базується російська політика памʼяті та як вона впливає на ставлення росіян до війни,
🟨 як змінювалася російська риторика про українців та агресію щодо України після 2014-го і після лютого 2022-го,
🟨 чи вплинуло повномасштабне вторгнення на українську індентичність та яке місце радянського і російського імперського періодів історії в українській політиці памʼяті⬇️
Поширюйте серед англомовних друзів.
***
Anton Drobovych, the Head of the Ukrainian Institute of National Remembrance about the differences in approaches to the politic of memory in Russia and Ukraine.
Also read about:
🟨 Russian policies towards Ukrainians after 2014 and 2022
🟨 changes in Ukrainian identity since the Russian full-scale invasion
https://ukraineworld.org/articles/analysis/memory-politics
🟨 на чому базується російська політика памʼяті та як вона впливає на ставлення росіян до війни,
🟨 як змінювалася російська риторика про українців та агресію щодо України після 2014-го і після лютого 2022-го,
🟨 чи вплинуло повномасштабне вторгнення на українську індентичність та яке місце радянського і російського імперського періодів історії в українській політиці памʼяті⬇️
Поширюйте серед англомовних друзів.
***
Anton Drobovych, the Head of the Ukrainian Institute of National Remembrance about the differences in approaches to the politic of memory in Russia and Ukraine.
Also read about:
🟨 Russian policies towards Ukrainians after 2014 and 2022
🟨 changes in Ukrainian identity since the Russian full-scale invasion
https://ukraineworld.org/articles/analysis/memory-politics
Ukraine World
Battles on the Field of Memory Politics: Ukrainian VS Russian Approaches
UkraineWorld spoke to Anton Drobovych, the head of the Ukrainian Institute of National Remembrance.
🔥13👍2
🇧🇬Парламент Болгарії ухвалив резолюцію, якою визнали Голодомор в Україні 1932–1933 років геноцидом українського народу.
💭У резолюції йдеться, що будь-яке заперечення, виправдання та применшення геноциду сприйматиметься як наруга над пам'яттю мільйонів людей, які загинули внаслідок Голодомору. Під час обговорення кілька депутатів, які висловилися на підтримку резолюції, нагадали про злочини Росії в нинішній війні проти України.
👉Детальніше на сайті Інституту.
💭У резолюції йдеться, що будь-яке заперечення, виправдання та применшення геноциду сприйматиметься як наруга над пам'яттю мільйонів людей, які загинули внаслідок Голодомору. Під час обговорення кілька депутатів, які висловилися на підтримку резолюції, нагадали про злочини Росії в нинішній війні проти України.
👉Детальніше на сайті Інституту.
❤33👍9
#ПатрониЗСУ
14 жовтня 2021 року 101-ша окрема бригада охорони Генерального штабу Збройних сил України отримала почесне найменування імені генерал-полковника Геннадія Воробйова.
Геннадій Воробйов народився 25 червня 1961 року в грузинському місті Ахалкалакі в родині військового. Його дитинство пройшло в Білій Церкві на Київщині.
💬 «Мій батько Петро Миколайович був кадровим офіцером, я з дитинства пізнав усі радощі служби в найвіддаленіших гарнізонах. Разом із солдатами я ходив до армійського клубу, просякнутого запахом кирзи, на кіносеанси. Разом із солдатами їв солдатську кашу, а кращого делікатесу, ніж пайка чорного хліба з коваликом масла й гарячий чай із трьома шматочками твердючого рафінованого цукру, я, повірте, не знав», – згадував в інтерв’ю.
Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище. Служив у складі радянської армії в Забайкаллі та Німецькій Демократичній Республіці.
▪️1993-го здобув освіту у Військовій академії. Продовжив службу в Збройних силах України.
▪️У 1990-х обіймав командні посади в 6-й механізованій бригаді Національної гвардії, а також 24-й та 128-й механізованих бригадах.
▪️Із 2002 року був заступником командира 34-го армійського корпусу, а з 2006-го командиром 13-го армійського корпусу.
18 листопада 2009 року Геннадія Воробйова призначили командувачем Сухопутних військ ЗСУ. Після ухвалення режимом Януковича «диктаторських законів» 16 січня 2014 року генерал-полковник наступного дня подав у відставку. Вважають, що він відмовився виконувати наказ про застосування армії для придушення Революції гідності.
За формальними ознаками потрапив під люстрацію 2014 року, але згодом повернувся на службу. Став першим заступником начальника Генерального штабу. За словами колишнього головного військового прокурора України Анатолія Матіоса, Геннадій Воробйов ухвалював рішення про відхід українських військових із Дебальцевого в лютому 2015-го, щоб не допустити повторення Іловайської трагедії.
💬 «Воробйов першим на чолі групи офіцерів Генштабу виїхав під Слов'янськ у 2014-му, організував перший штаб АТО під Ізюмом і давав перші, найважливіші накази. Своїм авторитетом відновлював армію і змушував її воювати. Іноді всупереч саботажу генералів та офіцерів, які підпали під російський вплив. Це не означає, що Воробйов у всьому діяв безпомилково, але це професіонал», – писав про генерала головний редактор сайту «Цензор.Нет» Юрій Бутусов.
У 2016-му Геннадія Воробйова призначили начальником Національного університету оборони імені Івана Черняховського. Він намагався впроваджувати в навчальні програми бойовий досвід, отриманий під час перших років російсько-української війни.
Помер Геннадій Воробйов 11 лютого 2017 року від серцевого нападу у своєму робочому кабінеті.
🎖 За заслуги перед Україною відзначений орденами Богдана Хмельницького усіх трьох ступенів, а також орденом «За мужність» III ступеню, державними та відомчими медалями.
🇺🇦 101-ша бригада – елітне з’єднання Збройних сил. Крім функцій охорони та обслуговування Генерального штабу ЗСУ, воїни бригади з 2014 року беруть участь у російсько-українській війні. Обороняли місто Дебальцеве до завершення операції в лютому 2015-го. З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року 101-ша бригада обороняла Київ.
14 жовтня 2021 року 101-ша окрема бригада охорони Генерального штабу Збройних сил України отримала почесне найменування імені генерал-полковника Геннадія Воробйова.
Геннадій Воробйов народився 25 червня 1961 року в грузинському місті Ахалкалакі в родині військового. Його дитинство пройшло в Білій Церкві на Київщині.
💬 «Мій батько Петро Миколайович був кадровим офіцером, я з дитинства пізнав усі радощі служби в найвіддаленіших гарнізонах. Разом із солдатами я ходив до армійського клубу, просякнутого запахом кирзи, на кіносеанси. Разом із солдатами їв солдатську кашу, а кращого делікатесу, ніж пайка чорного хліба з коваликом масла й гарячий чай із трьома шматочками твердючого рафінованого цукру, я, повірте, не знав», – згадував в інтерв’ю.
Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище. Служив у складі радянської армії в Забайкаллі та Німецькій Демократичній Республіці.
▪️1993-го здобув освіту у Військовій академії. Продовжив службу в Збройних силах України.
▪️У 1990-х обіймав командні посади в 6-й механізованій бригаді Національної гвардії, а також 24-й та 128-й механізованих бригадах.
▪️Із 2002 року був заступником командира 34-го армійського корпусу, а з 2006-го командиром 13-го армійського корпусу.
18 листопада 2009 року Геннадія Воробйова призначили командувачем Сухопутних військ ЗСУ. Після ухвалення режимом Януковича «диктаторських законів» 16 січня 2014 року генерал-полковник наступного дня подав у відставку. Вважають, що він відмовився виконувати наказ про застосування армії для придушення Революції гідності.
За формальними ознаками потрапив під люстрацію 2014 року, але згодом повернувся на службу. Став першим заступником начальника Генерального штабу. За словами колишнього головного військового прокурора України Анатолія Матіоса, Геннадій Воробйов ухвалював рішення про відхід українських військових із Дебальцевого в лютому 2015-го, щоб не допустити повторення Іловайської трагедії.
💬 «Воробйов першим на чолі групи офіцерів Генштабу виїхав під Слов'янськ у 2014-му, організував перший штаб АТО під Ізюмом і давав перші, найважливіші накази. Своїм авторитетом відновлював армію і змушував її воювати. Іноді всупереч саботажу генералів та офіцерів, які підпали під російський вплив. Це не означає, що Воробйов у всьому діяв безпомилково, але це професіонал», – писав про генерала головний редактор сайту «Цензор.Нет» Юрій Бутусов.
У 2016-му Геннадія Воробйова призначили начальником Національного університету оборони імені Івана Черняховського. Він намагався впроваджувати в навчальні програми бойовий досвід, отриманий під час перших років російсько-української війни.
Помер Геннадій Воробйов 11 лютого 2017 року від серцевого нападу у своєму робочому кабінеті.
🎖 За заслуги перед Україною відзначений орденами Богдана Хмельницького усіх трьох ступенів, а також орденом «За мужність» III ступеню, державними та відомчими медалями.
🇺🇦 101-ша бригада – елітне з’єднання Збройних сил. Крім функцій охорони та обслуговування Генерального штабу ЗСУ, воїни бригади з 2014 року беруть участь у російсько-українській війні. Обороняли місто Дебальцеве до завершення операції в лютому 2015-го. З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року 101-ша бригада обороняла Київ.
👍12❤6
Волонтер Андрій Леванчук вивозив людей з окупованого Ірпеня.
У відповідь на питання, як зберегти памʼять про війну в публічному просторі, він каже, що показав би маршрут евакуації:
«Показати будинки, бомбосховища, як люди сиділи й де, як вони виходили у двір під звуки вибухів і стрілянини.
Треба зберегти певні квартали. На вулиці Северинівській в Ірпені є квартал, який першим зазнав авіаційного бомбардування. Я його зберіг би. Він максимально передає страхіття війни. Лишити його таким обпаленим. Повернути зруйновану військову техніку, яка там стояла, знищені машини. Повернути мангали, де люди готували їсти. З того двору ми вивозили померлих... Це був би не тільки меморіал війни, а й меморіал памʼяті тут загиблих».
Свідчення Андрія є одним із тих, які Державне агентство розвитку туризму України зібрало під час роботи над концепцією маршрутів памʼяті війни. Ці відеозаписи, з одного боку, фіксують історії людей, які пережили окупацію і стали свідками воєнних злочинів. А з іншого, – містять думки щодо того, як зберігати та вшановувати памʼять про російсько-українську війну.
Це та інші свідчення ДАРТ передав до Архіву усної історії Український інститут національної пам'яті, детальніше про це можна на сайті УІНП.
Послухати спогади Андрія Леванчука можна на YouTube Інституту.
У відповідь на питання, як зберегти памʼять про війну в публічному просторі, він каже, що показав би маршрут евакуації:
«Показати будинки, бомбосховища, як люди сиділи й де, як вони виходили у двір під звуки вибухів і стрілянини.
Треба зберегти певні квартали. На вулиці Северинівській в Ірпені є квартал, який першим зазнав авіаційного бомбардування. Я його зберіг би. Він максимально передає страхіття війни. Лишити його таким обпаленим. Повернути зруйновану військову техніку, яка там стояла, знищені машини. Повернути мангали, де люди готували їсти. З того двору ми вивозили померлих... Це був би не тільки меморіал війни, а й меморіал памʼяті тут загиблих».
Свідчення Андрія є одним із тих, які Державне агентство розвитку туризму України зібрало під час роботи над концепцією маршрутів памʼяті війни. Ці відеозаписи, з одного боку, фіксують історії людей, які пережили окупацію і стали свідками воєнних злочинів. А з іншого, – містять думки щодо того, як зберігати та вшановувати памʼять про російсько-українську війну.
Це та інші свідчення ДАРТ передав до Архіву усної історії Український інститут національної пам'яті, детальніше про це можна на сайті УІНП.
Послухати спогади Андрія Леванчука можна на YouTube Інституту.
👍19🔥2
4 лютого в Полтаві відбувся круглий стіл на тему «Реалізація державної політики подолання наслідків русифікації та тоталітаризму в місті Полтаві та Полтавській області». Обговорення організували Міністерство культури та інформаційної політики, Експертна рада з питань подолання русифікації та тоталітаризму при МКІП та Полтавська обласна військова адміністрація.
Проведення круглого столу було зумовлене тим, що Полтавська міська влада не усунула з публічного простору пам’ятники, встановлені на честь перемоги Московського царства над союзними військами шведського короля Карла XII та гетьмана Івана Мазепи в Полтавській битві 1709 року.
Чотири місяці тому Експертна рада з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при Міністерстві культури та інформаційної політики України рекомендувала усунути з публічного простору Полтави пам’ятники, які звеличують Російську імперію та її армію:
▪️Монумент Слави, встановлений на честь 100-річчя перемоги Московського царства в Полтавській битві;
▪️пам'ятник на місці відпочинку російського імператора Петра І;
▪️пам'ятник російському військовому та посадовцю, коменданту Полтави Олексію Келіну.
У роботі круглого столу взяли участь міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, заступник міністра Тарас Шевченко, народні депутати, керівники області та міста, члени Експертної ради з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при МКІП, регіональний представник Українського інституту національної памʼяті в Полтавській області Олег Пустовгар.
«Для Кремля і Путіна будь-яка пам’ятка на території України, пов’язана з пригніченням нашої держави та прославлянням Російської імперії, – це привід, щоб сюди відправляти танки. Тому звичайним перейменуванням пам’яток тут не обійтися. Маємо це усвідомлювати. На місці кожного з тих пам’ятників, які прославляють Російську імперію, має бути інший пам’ятник чи сквер, присвячений Україні», – наголосив міністр Олександр Ткаченко. Він закликав місцевих керманичів не затягувати процес дерусифікації в Полтаві.
🏛Що пропонує місцева влада?
Заступник міського голови Полтави Валерій Пархоменко висловив пропозицію створити кластер російської монументальної пропаганди на території музею «Поле Полтавської битви» й перемістити туди міські памʼятники, які прославляють Російську імперію.
Цю ідею підтримав регіональний представник УІНП у Полтавській області Олег Пустовгар, але із застереженням: крім перенесення пам’ятників, необхідно докласти зусиль для коректного означення цієї частини музейної експозиції. Щоб відвідувачі не лише бачили приклади монументальної імперської пропаганди, але й розуміли, що вони символізують та як Росія використовувала монументальне мистецтво у пропагандистських цілях.
За словами міністра культури Олександра Ткаченка, очікується, що впродовж місяця міська влада Полтави надасть конкретні пропозиції щодо переміщення памʼяток.
Проведення круглого столу було зумовлене тим, що Полтавська міська влада не усунула з публічного простору пам’ятники, встановлені на честь перемоги Московського царства над союзними військами шведського короля Карла XII та гетьмана Івана Мазепи в Полтавській битві 1709 року.
Чотири місяці тому Експертна рада з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при Міністерстві культури та інформаційної політики України рекомендувала усунути з публічного простору Полтави пам’ятники, які звеличують Російську імперію та її армію:
▪️Монумент Слави, встановлений на честь 100-річчя перемоги Московського царства в Полтавській битві;
▪️пам'ятник на місці відпочинку російського імператора Петра І;
▪️пам'ятник російському військовому та посадовцю, коменданту Полтави Олексію Келіну.
У роботі круглого столу взяли участь міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, заступник міністра Тарас Шевченко, народні депутати, керівники області та міста, члени Експертної ради з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при МКІП, регіональний представник Українського інституту національної памʼяті в Полтавській області Олег Пустовгар.
«Для Кремля і Путіна будь-яка пам’ятка на території України, пов’язана з пригніченням нашої держави та прославлянням Російської імперії, – це привід, щоб сюди відправляти танки. Тому звичайним перейменуванням пам’яток тут не обійтися. Маємо це усвідомлювати. На місці кожного з тих пам’ятників, які прославляють Російську імперію, має бути інший пам’ятник чи сквер, присвячений Україні», – наголосив міністр Олександр Ткаченко. Він закликав місцевих керманичів не затягувати процес дерусифікації в Полтаві.
🏛Що пропонує місцева влада?
Заступник міського голови Полтави Валерій Пархоменко висловив пропозицію створити кластер російської монументальної пропаганди на території музею «Поле Полтавської битви» й перемістити туди міські памʼятники, які прославляють Російську імперію.
Цю ідею підтримав регіональний представник УІНП у Полтавській області Олег Пустовгар, але із застереженням: крім перенесення пам’ятників, необхідно докласти зусиль для коректного означення цієї частини музейної експозиції. Щоб відвідувачі не лише бачили приклади монументальної імперської пропаганди, але й розуміли, що вони символізують та як Росія використовувала монументальне мистецтво у пропагандистських цілях.
За словами міністра культури Олександра Ткаченка, очікується, що впродовж місяця міська влада Полтави надасть конкретні пропозиції щодо переміщення памʼяток.
👍16
#FightForUkraine
Військовий льотчик Данило Мурашко із 24 лютого здійснив 141 бойовий виліт. Він знищував броньовану техніку та живу силу противника. 27 січня під час бойового завдання його літак пошкодив ворожий винищувач. Данило міг врятуватися, але між своїм життям і життям цивільних людей – обрав останнє. Він відвів літак від селища й не встиг катапультуватися. Пілоту було 24 роки.
На його рахунку до 70 одиниць броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів, приблизно 30 автоцистерн із паливно-мастильними матеріалами, близько 600 ліквідованих окупантів.
Данило Мурашко народився в Ніжині. Закінчив у Чернігові ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, потім Харківський університет Повітряних сил. Служив у 299-й бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, був командиром авіаційної ланки в складі ескадрильї. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького всіх трьох ступенів.
Його бабуся Ольга розповідає, що Данило з двох років мріяв бути льотчиком.
Командир Данила, Ростислав Лазаренко, згадує, що в той день Мурашко не мав летіти, але попросив вийти на завдання у парі з ним. Цей виліт став для пілота фатальним. Останні слова Данила в ефірі: «Я відверну від населеного пункту».
«Поблизу селища Шабельківки на Донеччині пілот, попри малу висоту польоту, до останньої секунди намагався відвести літак від житлових будинків. Втратив висоту, не зміг безпечно катапультуватися й загинув смертю Героя», – йдеться в повідомленні про загибель Данила Мурашка на сторінці бригади.
Командування військової частини представило Данила Мурашка до звання Героя України (посмертно).
Поховали Данила у Ніжині 30 січня. Залишилася дружина Дар'я.🖤🇺🇦
Військовий льотчик Данило Мурашко із 24 лютого здійснив 141 бойовий виліт. Він знищував броньовану техніку та живу силу противника. 27 січня під час бойового завдання його літак пошкодив ворожий винищувач. Данило міг врятуватися, але між своїм життям і життям цивільних людей – обрав останнє. Він відвів літак від селища й не встиг катапультуватися. Пілоту було 24 роки.
На його рахунку до 70 одиниць броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів, приблизно 30 автоцистерн із паливно-мастильними матеріалами, близько 600 ліквідованих окупантів.
Данило Мурашко народився в Ніжині. Закінчив у Чернігові ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, потім Харківський університет Повітряних сил. Служив у 299-й бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, був командиром авіаційної ланки в складі ескадрильї. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького всіх трьох ступенів.
Його бабуся Ольга розповідає, що Данило з двох років мріяв бути льотчиком.
Командир Данила, Ростислав Лазаренко, згадує, що в той день Мурашко не мав летіти, але попросив вийти на завдання у парі з ним. Цей виліт став для пілота фатальним. Останні слова Данила в ефірі: «Я відверну від населеного пункту».
«Поблизу селища Шабельківки на Донеччині пілот, попри малу висоту польоту, до останньої секунди намагався відвести літак від житлових будинків. Втратив висоту, не зміг безпечно катапультуватися й загинув смертю Героя», – йдеться в повідомленні про загибель Данила Мурашка на сторінці бригади.
Командування військової частини представило Данила Мурашка до звання Героя України (посмертно).
Поховали Данила у Ніжині 30 січня. Залишилася дружина Дар'я.🖤🇺🇦
😢24❤5💔1