​​У ніч на 1 січня 2024 року російські війська здійснили низку терористичних обстрілів території України, внаслідок чого зокрема завдали руйнації пам’яткам культурного значення.

У результаті атаки «шахедами» знищено близько 600 квадратних метрів покрівлі Львівського національного університету природокористування у містечку Дубляни Львівської області. У цьому навчальному закладі навчався лідер ОУН Степан Бандера.

Також цієї ж атакою «шахедів» знищений музей головнокомандувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича у Білогорщі на Львівщині.

Частину експонатів евакуювали ще на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Однак в музеї експонувалась частина особистих речей та матеріальних цінностей Шухевича, зокрема меблі та фортепіано, а також погруддя генерала та Степана Бандери. Всі ці артефакти було знищено.

Відправляючи безпілотники в атаку на музей Романа Шухевича і університет, у якому навчався Степан Бандера, російський агресор хотів продемонструвати якийсь символізм, але насправді вчергове виявив свою терористичну суть та геноцидну мету.

«Бомбардування музею Романа Шухевича на Львівщині, як і знищення пам’ятників на могилах жертв Голодомору в окупованій Херсонщині і Донеччині, зрештою як і руйнування музею Григорія Сковороди на Харківщині і сотень інших об'єктів спадщини від початку широкомасштабного вторгнення – є складовою того злочину геноциду, який задумала і намагається здійснити російський агресор на українській землі. Усі об’єкти української культурної спадщини і національної пам’яті є безпосередніми цілями агресора, адже його мета – знищити українську ідентичність, знищити український народ як такий», – відзначив заступник Голови Інстутуту Володимир Тиліщак.

Зазначимо, що у липні 2023 року ЮНЕСКО підтвердила пошкодження 274 культурних об’єктів в Україні через повномасштабне російське вторгнення.

Фото: Андрій Садовий

​​У ніч на 31 грудня 2023 року померла жертва сталінських репресій та колишня ув’язнена нацистських концтаборів, громадська активістка Надія Слєсарєва.

Надія Слєсарєва народилась 23 вересня 1930 року у Дніпрі. Її мама була вчителька молодших класів, а тато – агроном. Батьки прихистили також дівчинку Мотю, яка осиротіла в роки Голодомору 1932–1933 років.

У 1937 році батька Слєсарєвої направили працювати в народний комісаріат землеробства УРСР. У липні його арештували НКВД, а вже у вересні засудили за «антирадянську терористичну діяльність» до розстрілу.

Маму Слєсарєвої відправили у табори Сиблагу, а сама Надія потрапила до так званого «дитячого будинку дітей ворогів народу». Згодом її вдочерили старша сестра матері Олена Рейнгард з чоловіком Марцелем.

Під час Другої світової війни перебувала в окупованому німцями Дніпрі. У вересні 1943-го депортована до нацистского концентраційного табору Штутгоф у Польщі. Спершу її залучали до лісозаготівельних робіт. Згодом направили у Щецин, де залучали до будівництва підземних споруд. З наближенням радянських військ направили у містечко Нойе-Бранденбург. Саме там Надію Слєсарєву звільнили з нацистського полону.

Повернувшись додому у 1948 році, Надія змогла воз’єднатись з мамою, яку відпустили з таборів. Матері заборонялось жити та працювати у великих містах, тому мама з донькою проживали у містечку Ігрень (нині частина Дніпра) та тримали натуральне господарство: розводили кролів та обробляли город.

Після закінчення школи, Надія Слєсарєва навчалась в Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті. Працювала на будівництвах великих промислових об’єктів на Донбасі.

Надія Слєсарєва засновниця та очільниця жіночого центру «Надія». Також вона довгий час відстоювала визнання примусових працівників в Україні та за виплату їм компенсацій. Її діяльність давала можливість почути багатьох потерпілих і створювала простір для діалогу.

Вона – кавалер ордену княгині Ольги І ступеня та нагороджена Хрестом заслуг на стрічці Ордену заслуг перед Федеративною Республікою Німеччина.

Спогади Надії Слєсарєвої можна прочитати на Радіо Свобода, за посиланням.

📢Запрошуємо громадськість до обговорення проєкту Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу».

🏛Український інститут національної пам’яті виносить для проведення електронних консультацій з громадськістю проєкт Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» для забезпечення вивчення та врахування думки громадськості щодо зазначеного проєкту Закону.

❗️Метою прийняття проєкту Закону є комплексне законодавче врегулювання питань формування та реалізації державної політики національної пам’яті Українського народу, визначення її основних принципів та завдань, повноважень та основних напрямів діяльності суб’єктів політики національної пам'яті.

🔍Із проєктом Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» можна ознайомитися на сайті Інституту.

🤓Просимо надсилати свої зауваження та пропозиції до проєкту Закону на електронну адресу uinp@memory.gov.ua до 01 лютого 2024 року.

📖Контактна особа: головний спеціаліст відділу обліку та збереження місць пам’яті Управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті Євген Костюк, тел.: (096) 010 95 02.

​​#FightForUkraine
Максим Кривцов двічі ставав на захист України. А в проміжку цивільного життя займався ветеранським активізмом та наставництвом для молоді. Його дебютний поетичний збірний вийшов незадовго до його загибелі на фронті.

Максим Кривцов народився 22 січня 1990 року у Рівному. Його батько продавав пресу, а мама була шкільною бібліотекаркою.

Після школи, Максим навчався у місцевому технікумі, а згодом вступив у Київський університет технологій та дизайну, де вивчав проєктування взуття та шкіряних виробів.

Після закінчення університету, у 2014 році долучився до лав Добровольчого українського корпусу «Правого сектора» (ДУК ПС), де воював до 2015 року. А з 2016 року служив у складі Бригади швидкого реагування Національного гвардії України.

Після демобілізації, у 2019 році, працював у Центрі реадаптації та реабілітації учасників АТО та ООС «ЯРМІЗ» та Veteran Hub. Також Максим був наставником у дитячо-юнацькому таборі «Строкаті Єноти», який заснував ветеран Олександр Чуб.

«Сучасна дитина, вона крута. Мені б хотілось, щоб вона розуміла, що є такою, і не боялася себе», – розповідав про свою роботу Максим.

Також, Кривцов активно займався творчою діяльністю. Публікував свої вірші у «Книга Love 2.0. Любов і війна», «Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну», «Колискова 21-го століття Vol. 1: що тебе заколисує?». На його слова гурт «Yurcash» написав пісні «Панівна висота», «Він в ЗСУ, вона в ТрО», «Жовтий скотч».

«Війна - це міцелярка, що змиває косметику з обличчя, вулиць, планів, поведінки. Це сапа, що викошує полин й водночас лишає гіркий присмак незворотності», – говорив в інтерв’ю «Читомо» Максим Кравцов.

Після початку повномасштабного російського вторгнення, Максим повернувся до Сил оборони. У проміжках між боями продовжував писати вірші. Його поезії «Він переїхав в Бучу» та «Я вирушив автостопом» стали основою для двох епізодів документальної антології «Війна-ненажера» від «Вавилон-13».

У грудні 2023 року вийшла його дебютна поетична збірка «Вірші з бійниці». Книжка увійшла до списку кращих поетичних збірок 2023 року за версією українського ПЕН-клубу.

Загинув український захисник та поет Максим Кривцов 7 січня 2024 року.

🙏Національна комісія з реабілітації реабілітувала українського режисера та сценариста, родоначальника напрямку «українське поетичне кіно» Сергія Йосиповича Параджанова. Реабілітація відбулась з подачі Українського інституту національної пам’яті.

У рішенні Нацкомісії йдеться, що після детального аналізу кримінальної справи режисера та інших архівних документів було виявлено наявність політичного мотиву переслідування та засудження Сергія Параджанова.

❗️Це рішення Національної комісії є знаковим прецедентом для розгляду інших резонансних справ українських дисидентів, які за сфабрикованими звинуваченнями були засуджені комуністичним тоталітарним режимом за так званими «загальними кримінальними статтями».

💬«Юридична реабілітація Сергія Параджанова — це дійсно непересічна і знакова подія. Вона є черговим свідченням тези про те, що добро і справедливість зрештою перемагають, нехай навіть у стратегічній перспективі. Усі жертви комуністичного тоталітарного режиму, як і будь-якого тоталітарного режиму, мають право і можливість бути відновленими у гідності та правді. Дуже надихає, що ця реабілітація відбулася якраз до сторічного ювілею з дня народження Сергія Параджанова», — зазначив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.

Фото: Довженко-Центр

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Сьогодні минає 120 років з дня народження Олени Вітер, настоятельки греко-католицького монастиря, та одної з перших українок, що отримала звання «Праведник народів світу».

Олена народилася в селі Миклашів на Львівщині в родині гімназійних викладачів. До 13-и років дівчинка з сім’єю мешкала в Австрії, а в 1918 році батьки повернулися до Львова.

Отримавши добру базову освіту в гімназії, в 1921 році Олена стає студенткою медичного інституту.

Наступного ж року залишає навчання та подається в монастир. У 1924-му в жіночому монастирі студитського уставу в Якторові було організовано відділення товариства «Рідна школа». В ньому Олена Вітер (сестра Йосифа) отримала посаду «магістри новіціатів», тобто наставниці для нових послушників, займалася просвітницькою діяльністю. Зокрема у селах Золочівщини організовувала бібліотеки, дитячі садки та сиротинці, медичні й господарські курси, хори, драматичні гуртки. У 1932 році сестра Йосифа стала ігуменею Якторівського жіночого монастиря. Її підтримував глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.

В 1939-му СРСР та нацистська Німеччина розв’язали Другу світову війну. Червона армія й Вермахт взаємодіяли в боях проти польських військ. Відповідно до демаркаційної лінії союзники обопільно поступалися окупованими територіями. Західноукраїнські землі опинилися під радянською владою.

«В 1939 році, - згадувала Олена Вітер, - наш монастир був розгромлений Червоною армією… Радянські вояки, ввійшовши в монастир, скидали ікони, знущалися над святинями».

Олена Вітер вимушена була повернутися до Львова. Колишня ігуменя влаштувалася секретаркою у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина. На цю роботу її порекомендував митрополит Шептицький. Перебуваючи на посаді, Олена Вітер продовжувала підтримувати зв’язки з ОУН, таємно займалася організацією нелегального переходу кордону підпільниками.

11 червня 1940 року чекісти прийшли по Олену Вітер. Жінка опинилася в ув’язненні на вулиці Лонцького. Ігуменю постійно допитували та катували. Після 22 червня 1941-го врятувалася з ув’язнення втечею.

Згодом у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. Серед них були Лілі Польман, Натан Левін, Адам Ротфельд та ін. Ігуменя й монахині монастиря не лише доглядали й опікувалися дітьми, а й навчали християнських молитов і звичаїв, щоб вони не вирізнялися від інших вихованців сиротинця. Діти вижили та зі вдячністю згадували ігуменю Йосифу, згодом сприяли присудженню їй почесного звання.

12 жовтня 1945-го сестру Йосифу арештували органи НКДБ, засудили на 20 років каторжних робіт та 5 років позбавлення прав. Вона пройшла концтабори Східного Сибіру та Мордовської АРСР. 29 березня 1956 року Олена Вітер змогла вийти на волю, їй заборонили селитися у Львові, до самої смерті проживала у місті Скалат Тернопільської області, де створила підпільний монастир сестер студиток.

19 лютого 1976 року Яд Вашем присудив Олені Вітер почесне звання «Праведник народів світу». Вона була однією з перших українок, удостоєних цього почесного звання.

Олена Вітер, сестра Йосифа, померла 15 листопада 1988 року, не доживши менш як рік до виходу греко-католицької церкви з підпілля.

190 років тому, 6 (18 за новим стилем) січня 1834 року в селі Махнівці Київської губернії народився відомий історик і етнограф Володимир Антонович – одна із фундаментальних фігур у становленні української ідеї в ХІХ столітті.

Принаймні, про це свідчить запис з актової книги Махнівського повітового суду метрики про хрещення Антоновича в місцевому римо-католицькому костелі, який стверджує, що «Року Господнього тисяча вісімсот тридцять четвертого січня місяця сьомого дня у Махнівському римо-католицькому приходському костелі окрещено і миром помазано отрока трьох імен Володимир-Станіслав-Йосип через Махнівського настоятеля декана ксьондза Фелікса Саховського благородних Г.Г. Боніфація — Генріха по Йвану і Моніки по Іполіту з Горських Антоновичів законовінчаного подружжя син року і місяця тих же шостого числа проти вечора народженого в Махнівці». Хоча деякі біографи Антоновича схиляються до думки, що він народився в 1830 році в Чорнобилі і був охрещений в греко-католицькому обряді, а в Махнівці відбулося його перехрещення на польську віру.

Не менш цікавою є ситуація із батьками Антоновича. У цій же метриці батьком вказано польського шляхтича Боніфатія-Генріха Антоновича, хоча насправді батьком історика є Янош Джидай — син угорського революціонера Матяша Джидая, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань влади, він оселився в Україні, де й народився Янош. Підрісши та здобувши гарну освіту, Янош влаштувався гувернером у маєтку шляхтича пана Марковського, в селі Ягубець на Уманщині, де й познайомився з пані Монікою, яка на той час була офіційно одруженою із Боніфатієм Антоновичем, хоча вони давно уже жили порізно «Результатом цієї стрічі, — писав Володимир Боніфатійович у спогадах, — було моє життя».

За спогадами Антоновича, мама мала твердий характер і була схильна до деспотизму, карала за будь-яку провину чи непослух і дуже пишалася своїм шляхетним походженням, забороняючи «паничу» спілкуватися із українцями-«хлопами». Пізніше це вилилося в категоричний протест і зміну світогляду – Антонович порвав із польською шляхтою і став один із лідерів руху «хлопоманів» та фундаторів «Київської громади», всі свої сили і знання вклавши у дослідження та пробудження української ідентичності.

Недруги називали його «небезпечним лідером українофільства», на нього сипалися доноси, влаштовувалися обшуки. Але всі обвинувачення, як польської шляхти, так і єзуїтів, він легко розбивав своїми логічними аргументами. Він присвятив своє життя дослідженню історії України і козацтва, зокрема, 30 років викладав в Київському університеті і виплекав цілу плеяду відомих істориків. При цьому, в житті він відзначався надзвичайною скромністю і органічно не сприймав будь-яких форм галасливої «роботи на публіку», самореклами чи самовихваляння.

Постать Володимира Антоновича настільки цікава, що про нього варто більше знати і відкривати для себе. Першим кроком до цього може стати наш тест, який ми спеціально підготували до цієї дати. Хочете перевірити свої знання? До річниці з його дня народження запрошуємо перевірити свої знання.