#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Федір Омельченко народився в містечку Кролевець на Сумщині. Після навчання в Чернігівській гімназії, освоював фах лікаря на Медичному факультеті Київського університету. Під час навчання почав проводити перші досліди з бактеріології. 

У 1890 році починає військову службу як лікар у 36-у піхотному Орловському полку на Харківщині. Згодом служив у військових госпіталях Києва та Варшави, де очолював хіміобактеріологічні лабораторії. В цей час Омельченко приділяє велику увагу можливості лікування черевного тифу, сибірки та туберкульозу. 

Його відряджають в 1896 році до Петербурзької військово-медичної академії, де він отримує докторський ступінь за дослідження явища сперматогенезу – зародження та розвитку чоловічих статевих клітин. Після чого Омельченко залишається в Петербурзі до 1918 року. В цей час він викладає у військово-медичній академії, а також служить у військовому госпіталі й завідує лабораторією при Єлизаветинському товаристві сестер милосердя. 

Омельченко повертається в Київ у 1918 році. Тут він продовжує медичну практику у військовому госпіталі та стає активним учасником розбудови Українського наукового товариства – організації створеної Михайлом Грушевським для розвитку української науки. 

У 1920 році, власним коштом, Омельченко обладнує перший в Україні – Мікробіологічний інститут, який у 1922 році подарував Українському науковому товариству. Одне з важливих проведених ним досліджень – це створення методики лікування спірильозу (гарячки, яка викликається укусом пацюків). 

З 1921 року працював у організованому ним Біологічному інституті Всеукраїнської академії наук, а з 1922 року став ректором Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, який став одним з фундаментів появи Української сільськогосподарської академії (нині – Національний університет біоресурсів та природокористування). Помер Федір Омельченко 1924 року. 

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Ігор Шамо народився в Києві в родині аптекаря Наума Шамо. Родина проживала на вулиці Борохова (нині – Шота Руставелі). З дитинства проявив талант до музики та малювання. Навчався в спеціалізованій музичній десятирічній школі імені Лисенка. 

Після початку німецької агресії у 1941 році, потрапляє в евакуацію в Уфу. Там проходить прискорений курс навчання в Другому медичному училищі за фахом фельдшера, після чого добровольцем йде на фронт. Воював в артилерійській дивізії на Другому Українському фронті. Був поранений. Закінчив службу в 1945 році в Австрії в званні лейтенанта медичної служби. В Австрії одружився з Людмилою Большаковою, з якою прожив все життя. Серце майбутньої дружини підкорив грою на акордеоні.

У 1946 році повертається з дружиною до рідного міста та вступає до Київської консерваторії. Учень видатних українських композиторів Лева Ревуцького та Бориса Лятошинського. За рік Шамо став вперше батьком. Родина жила в невеликій кімнаті в гуртожитку. Щоб прогодувати родину, композитор виступав на весіллях та в ресторанах. Грав у джаз-бенді при будинку культури «Піщевик» на Подолі та був композитором самодіяльного театру заводу «Арсенал». На третьому курсі був прийнятий до Спілки композиторів України, що відкрило йому можливість роботи композитором. 

Ігор Шамо був мультижанровим композитором: працював з естрадною, академічною, хоровою музикою. Він – автор трьох симфоній та фолкопери для хорового співу «Ятранські ігри». Також Ігор Шамо багато працював як композитор кіно. Зокрема він  написав музику до ранніх фільмів Сергія Параджанова – «Андрієш» та «Квіти на камені», екранізації Віктором Івченко драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Був автором понад 300 пісень. 

У 1962 році, на замовлення Міністерства культури радянської України, спільно з одним зі своїх постійних авторів – поетом Дмитром Луценком написали вітальний вальс «Як тебе не любити Києве мій!». Пісня довгий час була неофіційним гімном Києва поруч з «Київським вальсом» Платона Майбороди й Андрія Малишка. Вона була позивним київського радіо та заставкою для програм київського телебачення. Звучала в метро та послугувала натхненням для однойменної вистави Київського академічного драматичного театру імені Франка у 2012 році. Врешті у 2014 році Київрада затвердила «Як тебе не любити Києве мій» як офіційний гімн міста Києва. 

Попри постійні пропозиції переїхати в Москву, Ігор Шамо залишався відданим киянином. Він обожнював проводити екскурсії Києвом для своїх друзів з інших міст. Окрім гімну Києва, у його творчості багато інших присвят Києву: «Рідний Київ», «Дніпровський вальс», «Тільки в Києві». 

У 1980-х роках Ігор Шамо захворів на онкологію шлунку. Попри операцію та лікування, композитор помер у 1982 році. Похований на Байковому цвинтарі. В пам’ять про Ігоря Шамо в 2016 бульвар Давидова на київській Русанівці перейменовано в бульвар Ігоря Шамо. Також ім’я композитора носить дитяча музична школа в Солом’янському районі Києва. 

#FightForUkraine

Український актор театру та кіно, що віддав 20 років свого життя сцені, народився 2 лютого 1979 року в місті Дніпро. Свій мистецький шлях Яків Ткаченко розпочав ще в 14 років, коли почав грати в одному з місцевих народних театрів.

Після закінчення школи він вступив до Дніпропетровського театрального коледжу, щоб вчитися на актора драми. Вже тоді Яків відзначився своїм вмінням легко поводитися на сцені й акторським талантом. Здобувши освіту, він отримує запрошення грати в Дніпровському академічному театрі драми та комедії, де працює до 2019 року.

Паралельно з цим, у 2003 році Яків Ткаченко починає свій шлях у кіно зі зйомок у фільмі «Дикий табун». Згодом він зіграв ролі в понад 10 фільмах та серіалах, особливо запам’ятавшись участю в фільми «Довбуш», де Яків зіграв опришка Івана Сабата.

В 2011 році Ткаченко вступає до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на режисуру драми. А з 2020 року починає грати в Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.

Хоч він не уявляв своє життя без сцени, акторська кар’єра відійшла на другий план у житті Якова з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. В перші ж дні агресії він йде добровольцем до 128-ої бригади територіальної оборони.

В її складі Яків Ткаченко проходить бої під Вугледаром і двічі отримує поранення, після чого демобілізується та тимчасово повертається до акторства. Але він не зміг довго лишатися осторонь й у вересні 2024 року приймає рішення повернутися на фронт і вступає до лав 3-ї ОШБр.

14 грудня 2024 року стало відомо про смерть Якова на фронті, йому назавжди 45 років.

26 лютого – День спротиву окупації Криму. Сьогодні ми вшановуємо мужність тисяч кримців, які цього дня в 2014 році вийшли на мітинг у Сімферополі на підтримку територіальної цілісності України.

У той час, коли наші співгромадяни на Революції Гідності боролися за своє право жити у вільній та демократичній країні, Росія завдала підступного удару, активізувавши проросійські сили які заздалегідь готувались в Криму.

26 лютого біля парламенту Криму відбувся проукраїнський мітинг, до якого долучилися від 5 до 10 тисяч учасників та який не допустив позачергового засідання парламенту й перегляду статусу автономної республіки у складі України.

Учасникам мітингу довелося зійтися у протистоянні із незаконним формуванням «Народне ополчення Криму» та «казачими» організаціями, яких спеціально мобілізували проросійські сили. Загинули двоє громадян України після травм, отриманих, ймовірно, в тисняві на площі. По допомогу до медиків звернулися 30 людей.

Але вже вранці 27 лютого російські спецпризначенці, так звані «зелені чоловічки», захопили ключові адміністративні будівлі, почали блокувати українські військові частини та об’єкти на півострові, захопили аеропорти Бельбек і Сімферополь, сухопутні в’їзди до Криму з боку Херсонщини.

Псевдореферендум про статус Криму відбувся 16 березня 2014 року. Зрежисоване Росією «волевивлення» бойкотували кримські татари та інші проукраїнськи налаштовані жителі півострова. 25 березня росіяни захопили тральщик «Черкаси» ВМС України – останню силу, що тримала український прапор у Криму.

Відтоді й донині півострів тимчасово окуповано Росією. Крим почав жити в новій реальності – реальності страху, репресій та брехні. Проте спротив у Криму не вщухає і сьогодні, через 11 років. Організовані рухи опору щодня нагадують окупантам: Крим – це Україна.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Володимир Філатов народився в Симбірській губернії в родині дворянина та земського лікаря Петра Філатова. Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Московського університету. Під час навчання більше захоплювався поезією та живописом. Офтальмологію обрав після того, як побачив вперше сліпу людину, заявивши, що «кожен має бачити сонце».

У 1903 році переїжджає в Одесу, після чого пов’язує з цим містом та Україною решту свого життя. Наукову діяльність на катедрі очних хвороб Одеського (тоді – Новоросійського) університету поєднував з службою в воєнному госпіталі Одеси. В цей період Філатов створює новий спосіб вимірювання внутрішньоочного тиску – еластотонометрію та проводить перші, однак ще невдалі, операції з пересадки рогівки ока.

Під час Першої світової війни, здійснив сотні операцій поранених в очні долі. Зокрема розробив методику відновлювальної хірургії, яка позбавляла жахливих дефектів обличчя від поранень в очі.

Після приходу до влади більшовиків, продовжує працювати в очній клініці Одеського університету. В 1920-х роках розробляє низку унікальних медичних інструментів, завдяки яким вдається провести успішні операції з пересадки рогівки та відновити зір людям, які страждали на сліпоту через так зване більмо в оці.

У 1931 році арештований НКВД та звинувачений у «контрреволюційній діяльності». Перебуваючи під психологічним тиском чекістів, омовив себе як «учасника спроби держперевороту». Однак згодом, був відпущений з ув'язнення, зокрема через те, що унікальні навички Філатова як хірурга, радянська влада вирішила залишити при собі.

Ініціював у 1936 році створення Інституту експериментальної офтальмології в Одесі, який нині називається Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені Володимира Філатова Академії медичних наук України. Володимир Філатов очолював цю установу до самої смерті.

Після початку німецько-радянської війни він опинився в евакуації. Спершу в П’ятигорську, а згодом у Ташкенті. Тут Філатов та його учні змогли відновити Український інститут очних хвороб. Він особисто провів сотні операцій для поранених радянських військових на фронтах Другої світової війни. Після вигнання нацистів з Одеси у 1944 році, Філатов повертається в місто та береться за відновлення зруйнованого за часи німецької окупації інституту.

У 1946 році Філатов створює профільне медичне видання – «Офтальмологічний журнал». В 1950 році він був висунутий на Нобелівську премію за створення методики пересадки рогівки ока. Уже бувши всесвітньо відомим науковцем та лікарем, Філатов продовжував оперувати до самої смерті в 1956 році. Похований на 2-у Християнському цвинтарі в Одесі.

#FightForUkraine

Андрій Чепіль розповідав, що музика сама його знайшла – майбутній музикант ріс у творчій родині й ще в школі почав займатися грою на музичних інструментах. Завдяки своїй майстерності він міг опанувати все, від фортепіано до трембіти, але повномасштабне російське вторгнення в Україну обірвало його життя.

Народився Андрій 6 квітня 1994 року в селі Бабухів Івано-Франківської області. Школярем, він не тільки захоплюється музикою, але й долучається до «Пласту». Активно пластує близько 7 років, проте й надалі бере участь у заходах скаутської організації. Пізніше, паралельно з навчанням в Івано-Франківському національно технічному університеті нафти і газу, Андрій стає учасником Революції гідності. Долучається до декількох студентських організацій.

Але саме музика була центром його життя: він був саксофоністом і вокалістом гуртів «Frisson Band» і «Smerichka.2.0», трембітарем у гурті «КораЛЛі» й навіть строкову службу проходив у військовому оркестрі почесної варти при президентському полку.

Попри все, 24 лютого 2022 року, Андрій Чепіль разом зі старшим та молодшим братами встає на захист країни від російської агресії. Спочатку він служить кулеметником і бере участь у звільненні Ізюма та Куп'янська на Харківщині. Згодом переводиться до 47-ї окремої механізованої бригади «Магура».

Андрій проходить спеціальне навчання в Німеччині, стає старшим сержантом і командиром бойової машини Бредлі. На фронті відзначається як сміливий та мотиваційний командир взводу. І навіть на передовій він не забував про гру на гітарі та повстанські пісні.

Його було нагороджено державним орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а також пластівською відзнакою «Залізний Пластовий Хрест» (посмертно) й відзнакою Івано-Франківського міського голови «За честь і звитягу» (посмертно).

Андрій Чепіль загинув 28 червня 2023 року під час штурму поблизу села Роботине на Запорізькому напрямку. В Івано-Франківську з воїном попрощалися під звуки трембіт та карпатських рогів, йому назавжди 29 років.