Пам'яті старшого сержанта Ігоря Ляховича (позивний «Берлін»)

Рятував побратимів на найважчих ділянках фронту, тримав у руках чуже життя – і віддав своє

Ігор народився 10 квітня 1995 року в селі Лютинськ в Дубровицькому районі Рівненської області в родині електромонтера та майстрині ткацького цеху.

Після школи вступив до Обухівського медичного коледжу. З студентських років був активним донором крові.

Після коледжу працював медбратом в патронажному центрі в Київському обласному шкірно-венерологічному диспансері. Параельно отримував вищу освіту у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені академіка Степана Дем’янчука.

Певний час чоловік виїжджав на заробітки до Польщі, однак після початку повномасштабного вторгнення повернувся в Україну та став до лав Сил оборони.

Служив снайпером у 46-й окремій аеромобільній Подільській бригаді. Воював на Бахмутському та Соледарському напрямках. Заважаючи на наявну медичну освіту, Ігор пройшов додаткову перекваліфікацію на бойового медика.

Після складання теоретичного та практичного іспитів на «відмінно» його призначили бойовим медиком взводу. Відтоді служба Ігоря була пов’язана з порятунком життя. Він працював фельдшером: рятував побратимів на передовій, евакуйовував поранених і загиблих, надавав допомогу на стабілізаційному пункті, під час навчань на полігонах, а також цивільним мешканцям прифронтових територій. Окрім цього, виконував обов’язки діловода медичного пункту.

У складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Ігор брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку, зокрема в районі села Роботине. Пізніше бригаду передислокували на Донбас, на Мар’їнський напрямок.

Загинув під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Філія Синельниківського району Дніпропетровської області 20 травня 2025 року.

Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня, медалю "За врятоване життя", відзнаками Міністерства оборони та Головнокомандувача ЗСУ.

Вічна пам’ять Герою!

Христина Микитин

Фото з родинного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам'яті головного сержанта Романа Довгалюка (позивний «Бурий»)

Був щирим патріотом, став на захист України ще під час АТО/ООС

Роман народився 14 квітня 1986 року в селі Мишковичі на Тернопільщині. Навчався у місцевій школі, згодом вступив до Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка на факультет фізичного виховання та спорту.

З дитинства формувався патріотом під впливом історій про своїх предків, які воювали в УПА, а також Армії УНР.

Мав власний тату-салон. Був членом байкерського клубу. У вільний час писав картини та влаштовував фаєр-шоу. Колекціонував старовинний глиняний посуд і карнавальні маски.

Під впливом товаришів, які вже воювали з перших днів російської агресії, у 2020 році підписав контракт з 44-ю окремою артилерійською бригадою.

Повномасштабне вторгнення застало Романа на Волині, де його підрозділ проходив вишкіл. З перших днів брав участь в обороні України: воював на Київщині, Запоріжчині, учасник визволення Харківщини та боїв за Бахмут.

Був нагороджений особисто Президентом орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".

12 серпня 2024 року головний сержант загинув біля села Стецьківка на Сумщині під час бойового завдання.

Поховали захисника на Алеї Героїв на Микулинецькому кладовищі в Тернополі.

Вічна пам'ять та слава Герою!

Тетяна Тиндик

За матеріалами: Суспільне. Тернопіль 1, 2, 3, Тернопільська міська рада, Тернополяни 1, 2

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

У СЕЛІ ПУЖНИКИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ РОЗПОЧАЛИСЯ ПОШУКОВІ РОБОТИ

22 червня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) буде проводитися новий етап пошукових досліджень з метою подальшого пошуку останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року. Роботи триватимуть до 28 червня 2026 року.

Дослідження будуть проводитися товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників Фундації «Свобода і Демократія», Інституту національної пам’яті Республіки Польща.
Захід проводиться на виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті.

Український інститут національної пам’яті залучає фахівців комунального підприємства Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів «Пам’ять» для забезпечення фахового нагляду (консультаційної підтримки) при проведенні робіт.

Нагадуємо, що Пужники – колишнє село на Тернопільщині, де в період між світовими війнами компактно мешкали представники польського етносу.

У лютому 1945 року Пужники зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, частина мешканців села трагічно загинула, а саме село було спалено. У 1949 році радянська влада ліквідувала село.

Територія колишнього села Пужники надалі залишалася незаселеною і поступово заросла лісовими насадженнями. У серпні 2023 року на території Пужників були проведені пошукові роботи. Впродовж квітня – травня 2025 року у Пужниках було проведено ексгумаційні дослідження. У ході досліджень було знайдено останки 42 осіб. Знайдені під час ексгумаційних досліджень останки у вересні 2025 року було перепоховано.

Пам'яті спецпризначенця Єгора Басюка (позивний «Парадокс»)

Перед юнаком були відкриті двері до успішної міжнародної кар’єри. Він міг залишитися за кордоном, але обрав Україну.  

Єгор народився 10 лютого 2004 року у Вінниці. В школі почав активно займатись спортом. Мав звання кандидата в майстри спорту з спортивного орієнтування, а також активно займався велоспортом.

Після школи вивчав банківську справу у Східно-Середземноморському університеті на Кіпрі.

З 2022 року хлопець активно готувався до служби у війську: опанував на спеціальних курсах безпілотники, вивчав топографію, тощо. У 2025 році розпочав службу в Силах оборони України. Після проходження підготовки служив у спеціальному підрозділі СБУ. Виконував бойові завдання у складі однієї з найдосвідченіших груп спецпризначення.

23 травня 2026 року під час виконання бойового завдання службовий автомобіль, у якому перебував Єгор, потрапив під ворожий обстріл, унаслідок чого військовослужбовець дістав тяжкі поранення. Захисника евакуювали до лікарні у Дніпрі, де медики боролися за його життя. На жаль, наступного дня його серце зупинилося. 

Світла пам’ять і низький уклін Герою! 

За матеріалами Суспільне, Спортивний Комітет України

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

КУПАЛА – ДАВНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНЦІВ

Івана Купала – приклад того, як у народній культурі поєдналися давні звичаї, пов’язані з літнім сонцестоянням, та християнське свято Різдва Івана Предтечі. Різдво Івана Предтечі в церковному календарі припадає на 24 червня, а купальські обряди традиційно здійснювали в ніч напередодні, і вони стали невід’ємною частиною святкування Іванового дня.

Свято Купала має давнє походження й пов’язане з літнім сонцестоянням – періодом найбільшого розквіту природи. У народній традиції воно символізувало життєву силу, кохання, продовження роду та гармонію людини з довкіллям.

Із цим днем пов’язано багато звичаїв, обрядів і вірувань. Вважалося, що ранкова роса на Купала додає здоров’я й сили, а зібрані цього дня лікарські рослини мають особливу цінність. Тому знахарі й травознаї вирушали по цілющі трави ще до сходу сонця.

Кульмінація святкування відбувалася ввечері поблизу водойм, де розпалювали великі багаття. Вогонь і вода були головними символами свята, а обряди навколо них мали сприяти очищенню, добробуту та щасливій долі.

Дівчата плели вінки й пускали їх на воду, ворожачи на майбутнє. Прикрашали стрічками купальське дерево, а наприкінці святкування його спалювали. Поширеним звичаєм були й стрибки через багаття, які супроводжувалися численними народними прикметами.

Однією з найвідоміших легенд, пов’язаних із Купальською ніччю, є переказ про квітку папороті, яка нібито розквітає лише раз на рік і приносить тому, хто її знайде, щастя та добру долю.

Подібні традиції, пов’язані з літнім сонцестоянням, існують у багатьох народів Європи. У різних країнах це свято має свої назви – Літа, Ліго, Мідсоммар, Alban Hefin. У країнах Балтії та Скандинавії свята літнього сонцестояння й нині посідають важливе місце в культурній традиції, а в деяких державах відзначаються на офіційному рівні.

У багатьох європейських народів із цією ніччю також пов’язували уявлення про особливі властивості рослин. Тому в різних регіонах Європи збереглися традиції збирання лікарських трав саме в цей період. Хоча перелік таких рослин відрізняється, у багатьох культурах згадуються рута, троянда, звіробій, вербена та шавлія.

Попри регіональні особливості, традиції, пов’язані з літнім сонцестоянням, є частиною спільної європейської культурної спадщини.

Українські купальські звичаї є невід’ємною її частиною та свідченням тяглості народних традицій, що зберігалися й передаються з покоління в покоління.

Пам’яті військової Олени Ковтуненко

Усе життя допомагала людям і загинула, рятуючи інших під ворожим вогнем

Олена народилася 29 грудня 1967 року у селищі Новоайдар на Луганщині. Багато років працювала санітаркою в місцевій лікарні.

Сама виховувала трьох синів. Щоб поліпити фінансовий стан, після роботи жінка брала додатково роботу з дрібного ремонту в квартирах, а також виконувала замовлення за своїм основним фахом швачки.

У 2019 році долучилась до 53-ї окремої механізованої бригада. Служила медиком на стабілізаційному пункті. Після 2022 року продовжила рятувати українських військових на Донбасі. Нагороджена медаллю "За військову службу Україні".

20 листопада 2023 року під час виконання службових обов’язків Олена потрапила під ворожий обстріл. Вона загинула, рятуючи інших, так, як робила це все життя.
Олена Ковтуненко похована у Дніпрі на Краснопільському кладовищі.

Вічна пам’ять Захисниці!

Валерія Фургалець

Фото з особистого архіву подруги Олени Ковтуненко

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

25 РОКІВ ТОМУ ІВАН ПАВЛО ІІ ВІДВІДАВ УКРАЇНУ

То був не лише державний візит Глави Держави Ватикан, здійснений на запрошення Президента України і церковних ієрархів. То було радше свідчення зміни епох і перемоги над темрявою тоталітаризму, місток до європейського майбутнього України та передбачення її ролі у світі.

Іван Павло ІІ перебував в Україні з 23 по 27 червня 2001 року: відвідав Київ та Львів і продемонстрував свою глибоку повагу до України, розуміння української історії в усій її глибині, трагічності і героїзмі.
Він молився у церкві святого Миколая на Аскольдовій могилі; на місцях розстрілів у Биківні і Бабиному Яру, на могилі Невідомого солдата на Пагорбі Слави; згадував про Чорнобильську трагедію, а також про болючі сторінки спільного минулого польського і українського народів та закликав поляків і українців до примирення за принципом “пробачаємо і просимо пробачення” – щоб будувати майбутнє; звертався до представників влади, спонукаючи до відданого служіння народу; зустрічався з молоддю; говорив про екуменічний діалог із православними, визнаючи провідну історичну роль Києва у поширенні християнства у Східній Європі.

Цей візит був сповнений любові до українського народу, віри у силу і здатність українців посісти гідне місце у європейській родині. Слова Папи, звернені до України 25 років тому, досі звучать пророчо: «Дякую тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд (…) Нехай Господь дасть мир тобі, український народе, бо ти з наполегливою і одностайною відданістю нарешті привернув собі свободу й розпочав віднаходити своє істинне коріння та докладаєш великих зусиль, щоб стати на шлях реформ і дати всім можливість жити та сповідувати власну віру, власну культуру й власні переконання в рамках свободи та справедливості».

Попри жорстку протидію з боку Москви та Російської православної церкви і її агентури в Україні, віряни різних конфесій з піднесенням відгукнулися на візит Папи. Він провів чотири літургії (дві за візантійським обрядом, дві – за латинським), виголосив українською мовою 11 проповідей та звернень – усі вони щоразу обʼєднували навколо себе сотні тисяч вірян, а на візантійську літургію, проведену понтифіком у Львові 27 червня 2001 року, зібрався понад мільйон людей.

По своєму візиту Іван Павло ІІ залишив українцям щирий духовний заповіт. «Єдність та злагода! Ось таємниця миру та умова справжнього й стабільного соціального прогресу, – сказав він. – Завдяки цій взаємодії намірів та дій Україна, батьківщина віри та діалогу, зможе побачити визнаною свою Гідність у колі інших народів (…) Молю Всемогутнього Бога, щоб благословив тебе, Український Народе, і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехай наповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третє тисячоліття християнства до нового майбутнього».

«Посланець Бога нас благословив» – так лаконічно й влучно підсумувала візит Понтифіка в Україну Ліна Костенко.

Докладно про візит Івана Павла ІІ читайте за посиланням

Пам'яті солдата Олександра Залевського (позивний «Броня»)

Свій позивний отримав, бо побратими знали, що уміє зі складних ситуацій вийти та інших вивести

Олександр народився 2 червня 1992 року в селищі Нова Борова на Житомирщині. В шкільні роки захоплювався рок-музикою.

Після школи навчався на газоелектрозварювальника та бляхаря у Житомирському професійному політехнічному ліцеї.

У 2012 році, після строкової служби, підписав контракт з 95-ю десантно-штурмовою бригадою.

Виконував завдання в зоні АТО з 2014 року. Зокрема брав участь у легендарному рейді тилами ворога під командуванням генерала Михайла Забродського.

Після завершення контракту повернувся у цивільне життя. Працював на "Новій пошті".

З 12 квітня 2022 року Олександр служив у Національній гвардії України. Брав участь в боях на Лиманському напрямку в складі бригади НГУ "Буревій".

29 листопада 2023 року в районі населеного пункту Ямпіль на Донеччині під час ворожого обстрілу Олександр Залевський зазнав поранення, несумісного з життям. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Вічна пам'ять і шана Герою!

Тетяна Тиндик

За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Ваш вісник, Новоборівська громада, Zvisno.news

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

1848 – перше підняття синьо-жовтого прапора над Львівською Ратушею.

25 червня 1848 року у Львові над ратушею було вивішено український (русинський) синьо-жовтий прапор. Прикметно, що поряд із ним замайорів також польський червоно-білий. Імена тих, хто здійснив цю акцію, так і лишилися невідомими. Газета «Зоря Галицька» повідомляла, що в неділю було виставлено руську і польську хоругви на Ратуші і «то не русини оучинили, и наветъ не знаютъ, кто тоє оучинивъ». Синьо-жовта хоругва висіла над ратушею майже тиждень.

Таке утвердження права націй на самовизначення відбулося внаслідок революційних подій, які у 1848–1849 роках охопили всю Європу і отримали назву «Весна народів». Саме тоді різні нації, що входили до складу імперій, вперше заявили про потребу в самоорганізації та боротьбі за політичні права.

Територія Галичини у цей час перебувала у складі Австрійської імперії. На початку травня 1848 року була створена Головна Руська Рада — перша українська політична організація, яка представляла інтереси русинів (українців) Галичини. Рада виступала за демократичні реформи, вільний розвиток української культури, освіту рідною мовою та визнання українців як окремого народу. Одним з перших рішень Ради було відновлення історичної символіки Галицького та Волинського князівств (Королівства Руського): гербом було визнано золотого лева на синьому полі, а прапором — рівновеликі смуги синього та золотого кольорів.

Поява синьо-жовтого стяга над Львовом стала першим публічним актом самоствердження української національної ідентичності в Галичині, символом українського національного пробудження, хоча жодна з офіційних структур — ні Австрійська влада, ні Головна Руська Рада — тоді не взяли на себе відповідальність за цю акцію. Через рік, 15 травня 1849 року, синьо-жовтий стяг знову підняли над ратушею, лише на один день — цього разу за ініціативи Головної Руської Ради. Пізніше поєднання жовтої та синьої барв набуло великої популярності серед українців Галичини, Буковини та Закарпаття і широко використовувалося під час святкувань, зокрема Шевченківських вечорів, спортивних змагань тощо.

У 1918 році синьо-жовтий стяг замайорів на Львівській ратуші в ніч на 1 листопада, знаменуючи перемогу Листопадового чину і те, що Львів став українським. Український прапор тоді провисів три тижні, доки після запеклих вуличних боїв із польськими загонами командування Галицької армії в ніч проти 21 листопада не ухвалило важке рішення залишити Львів.

У радянські часи український прапор над Львівською ратушею було всенародно піднято 3 квітня 1990 року на хвилі національно-демократичного відродження України. Це було однією з перших в Україні відкритих акцій із повернення національних символів та відродження української держави.

Пам’яті командира відділення Василя Хомчина (позивний «Дикий»)

Кіборг знову став до лав захисників після початку повномасштабного вторгнення

Василь народився 7 жовтня 1983 року на Івано-Франківщині - в селі Жалибори Галицького району.  Дитинство провів в Івано-Франківську.

Навчався в Фаховому коледжі електронних приладів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Після навчання, проходив строкову службу в підрозділі спецпризначення в Кіровограді (нині Кропивницький).

Демобілізувавшись, працював у приватному секторі: спочатку на посаді охоронця, а через два роки перейшов в іншу структуру виконувати роботу монтажника - вентиляційника.

Одружився у 2013 році, а за рік чоловіка мобілізували до Збройних Сил. Воював в складі 80-ї аеромобільної бригади. Учасник оборони Донецького аеропорту. Після АТО повернувся до цивільного життя.

У січні 2023 року долучився до 82-ї десантно-штурмової бригади. Після вишколу у Британії, виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Загинув 6 вересня 2023 року біля села Вербове на Запоріжчині, внаслідок артилерійського обстрілу.

Прощання із захисником відбулося 15 вересня 2023 року. Похований  Василь Хомчин на кладовищі у Дем’яновім Лазі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Слава Захисникові!

Валентина Кащенко

Фото надані дружиною

За матеріалами: Івано-Франківськ. Місто Героїв

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа.