2022 року у відповідь на злочини Росії в нашому словнику вкорінилося слово «рашизм». Таку назву українці колективно дали російському фашизму.
В останній рік голоси істориків, які доводять, що сучасний російський режим саме фашистський, лунають гучніше. Один із прикладів – колонка Тімоті Снайдера в The New York Times «Ми повинні визнати: Росія – фашистська держава». Прочитати україномовний переклад колонки можна тут.
У каруселі ми зібрали 10 характерних рис рашизму⬆️
Детальніше ці ознаки розкриває виставка, яку восени 2022 року створили Український інститут національної пам'яті, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки й Національний музей Революції Гідності. Електронну версію виставки можна завантажити тут.
Нагадаємо, що в 2022 році Україна на офіційному рівні визнала сучасний російський режим «нацистським за своєю суттю і практикою». Відповідний закон ухвалила Верховна Рада.
#рашизм
В останній рік голоси істориків, які доводять, що сучасний російський режим саме фашистський, лунають гучніше. Один із прикладів – колонка Тімоті Снайдера в The New York Times «Ми повинні визнати: Росія – фашистська держава». Прочитати україномовний переклад колонки можна тут.
У каруселі ми зібрали 10 характерних рис рашизму⬆️
Детальніше ці ознаки розкриває виставка, яку восени 2022 року створили Український інститут національної пам'яті, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки й Національний музей Революції Гідності. Електронну версію виставки можна завантажити тут.
Нагадаємо, що в 2022 році Україна на офіційному рівні визнала сучасний російський режим «нацистським за своєю суттю і практикою». Відповідний закон ухвалила Верховна Рада.
#рашизм
👍24❤5
#ПатрониЗСУ
22 серпня 2019 року 456-й бригаді транспортної авіації присвоєно ім’я Героя України, підполковника Дмитра Майбороди.
Дмитро Майборода народився 1980 року у Вінниці. У 2001-му закінчив Харківський інститут льотчиків – нині Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба.
💭 «Літати починав на планері в селищі Сутиски поблизу Вінниці. Далі був Харківський університет повітряних сил. Але в ті роки льотчиків перепрофілювали для наземних спеціальностей, бо через нестачу пального не було вильотів. Він понад усе мріяв літати, а доля весь час його відводила від польотів», – так про Дмитра розповідала в інтерв’ю його мати Тетяна.
Після навчання Дмитро Майборода служив у 456-й окремій бригаді військово-транспортної авіації Повітряних сил Збройних сил України, яка дислокується біля Вінниці. Обіймав посаду начальника служби безпеки польотів.
💭 «Дмитро належав до тих, кого запам’ятовуєш навіть після кількох хвилин спілкування: він був зразком порядності, гідності та сумлінного ставлення до справи. У відвертих розмовах не раз казав, що небо – це його життя. Всі завдання виконував ретельно, навіть педантично. Ніколи не соромився звернутись за додатковими роз’ясненнями», – згадував інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу Павло Хараберюш.
З початку російсько-української війни майор Майборода був командиром екіпажу літака АН-26. З травня по липень 2014 року здійснив 35 вильотів. Його екіпаж евакуйовував поранених та хворих українських воїнів, доставляв гуманітарні вантажі, озброєння, матеріально-технічні засоби у зону бойових дій.
14 липня 2014-го під час другого за день вильоту в зону антитерористичної операції екіпаж Ан-26 мав десантувати на парашутах воду й продукти в підрозділи Сухопутних військ, які були відрізані від основних сил і перебували в оточенні в Краснодонському (місто Краснодон із 2016 року має назву Сорокине ) районі Луганщини. Приблизно за 5 кілометрів від російського кордону літак атакувала, ймовірно, керована ракета типу «повітря – повітря».
«Мали скинути воду та сухпайки оточеним українським військовим. На висоті 6,5 тисяч метрів готувалися скидати вантаж. А тоді в лівий двигун літака потрапила керована ракета», – розповідав бортмеханік Сергій Гребенєв.
❕ Командир екіпажу Дмитро Майборода разом із помічником майором Дмитром Шкарбуном до останнього намагалися втримати літак, щоб він не зірвався у штопор. Побратимам наказали залишити борт. З восьми осіб вижили шестеро. Обидва пілоти загинули, ціною власного життя відвели літак від села Давидо-Микільське. Інші члени екіпажу понад добу виходили ворожим тилом до безпечного місця, згодом їх евакуювали на підконтрольну Україні територію.
«Дмитро Майборода став першокласним льотчиком. Він навчив літати інших», – говорив Сергій Гребенєв.
4 грудня 2014 року Дмитро Майборода отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка» посмертно. У 2015-му міністр оборони України надав льотчику звання підполковника посмертно.
На фасаді школи № 26 у Вінниці на честь Героя, випускника навчального закладу, відкрили меморіальну дошку. 14 липня 2015 року на військовому аеродромі 456-ї бригади транспортної авіації відкрили пам'ятний комплекс, присвячений Дмитру Майбороді та Дмитру Шкарбуну. В серпні того ж року в музеї Повітряних сил у Вінниці відкрили погруддя Костянтина Могилка (вінничанин, льотчик першого класу, загинув у червні 2014 року на Донеччині) та Дмитра Майбороди. Ім’ям останнього названо літак Ан-26 з бортовим номером 35, а в рідній Вінниці на його честь назвали вулицю.
22 серпня 2019 року 456-й бригаді транспортної авіації присвоєно ім’я Героя України, підполковника Дмитра Майбороди.
Дмитро Майборода народився 1980 року у Вінниці. У 2001-му закінчив Харківський інститут льотчиків – нині Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба.
💭 «Літати починав на планері в селищі Сутиски поблизу Вінниці. Далі був Харківський університет повітряних сил. Але в ті роки льотчиків перепрофілювали для наземних спеціальностей, бо через нестачу пального не було вильотів. Він понад усе мріяв літати, а доля весь час його відводила від польотів», – так про Дмитра розповідала в інтерв’ю його мати Тетяна.
Після навчання Дмитро Майборода служив у 456-й окремій бригаді військово-транспортної авіації Повітряних сил Збройних сил України, яка дислокується біля Вінниці. Обіймав посаду начальника служби безпеки польотів.
💭 «Дмитро належав до тих, кого запам’ятовуєш навіть після кількох хвилин спілкування: він був зразком порядності, гідності та сумлінного ставлення до справи. У відвертих розмовах не раз казав, що небо – це його життя. Всі завдання виконував ретельно, навіть педантично. Ніколи не соромився звернутись за додатковими роз’ясненнями», – згадував інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу Павло Хараберюш.
З початку російсько-української війни майор Майборода був командиром екіпажу літака АН-26. З травня по липень 2014 року здійснив 35 вильотів. Його екіпаж евакуйовував поранених та хворих українських воїнів, доставляв гуманітарні вантажі, озброєння, матеріально-технічні засоби у зону бойових дій.
14 липня 2014-го під час другого за день вильоту в зону антитерористичної операції екіпаж Ан-26 мав десантувати на парашутах воду й продукти в підрозділи Сухопутних військ, які були відрізані від основних сил і перебували в оточенні в Краснодонському (місто Краснодон із 2016 року має назву Сорокине ) районі Луганщини. Приблизно за 5 кілометрів від російського кордону літак атакувала, ймовірно, керована ракета типу «повітря – повітря».
«Мали скинути воду та сухпайки оточеним українським військовим. На висоті 6,5 тисяч метрів готувалися скидати вантаж. А тоді в лівий двигун літака потрапила керована ракета», – розповідав бортмеханік Сергій Гребенєв.
❕ Командир екіпажу Дмитро Майборода разом із помічником майором Дмитром Шкарбуном до останнього намагалися втримати літак, щоб він не зірвався у штопор. Побратимам наказали залишити борт. З восьми осіб вижили шестеро. Обидва пілоти загинули, ціною власного життя відвели літак від села Давидо-Микільське. Інші члени екіпажу понад добу виходили ворожим тилом до безпечного місця, згодом їх евакуювали на підконтрольну Україні територію.
«Дмитро Майборода став першокласним льотчиком. Він навчив літати інших», – говорив Сергій Гребенєв.
4 грудня 2014 року Дмитро Майборода отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка» посмертно. У 2015-му міністр оборони України надав льотчику звання підполковника посмертно.
На фасаді школи № 26 у Вінниці на честь Героя, випускника навчального закладу, відкрили меморіальну дошку. 14 липня 2015 року на військовому аеродромі 456-ї бригади транспортної авіації відкрили пам'ятний комплекс, присвячений Дмитру Майбороді та Дмитру Шкарбуну. В серпні того ж року в музеї Повітряних сил у Вінниці відкрили погруддя Костянтина Могилка (вінничанин, льотчик першого класу, загинув у червні 2014 року на Донеччині) та Дмитра Майбороди. Ім’ям останнього названо літак Ан-26 з бортовим номером 35, а в рідній Вінниці на його честь назвали вулицю.
❤16👍1
#цейденьвісторіїукраїни
Сьогодні минає 110 років від дня народження останнього головнокомандувача Української повстанської армії Василя Кука.
Василь народився 1913 року на Львівщині. Його родина постраждала від репресій польської, а згодом – радянської влади. З був членом «Пласту» та юнацтва ОУН. У 21 рік Василя Кука засудив польський суд до двох років в'язниці за революційну діяльність.
З початком Другої світової війни в 1939 році Василь очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України. А також очолив провідну похідну групу, яка прибула 30 червня 1941 року до Львова й організувала народні збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.
💬 «Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – згадував Василь Кук.
Коли в 1950 році загинув Роман Шухевич, 37-річний Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля. А Кук був досвідченим конспіратором та здібним організатором. Головне завдання, яке вже на цьому етапі ставила перед собою УПА, – захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.
Василь Кук як член Проводу ОУН став об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».
23 травня 1954-го Василя Кука взяли в полон війська Міністерства державної безпеки СРСР. Без вироку суду він провів у тюрмах Києва й Москви шість років. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим до рук чекістів, у КДБ ще не було. Шість років допитів не дали результатів. За той час радянська влада підготувала агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Кук був не потрібен радянській системі, але й розстріляти його в часи хрущовської відлиги не могли.
У 1960 році Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності.
«Щоб тримати Василя Кука під постійним наглядом, КДБ забезпечило його квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральний державний історичний архів у Києві, згодом – в Інститут історії АН УРСР», – зазначає історикиня та співробітниця УІНП Леся Бондарук.
Прожив 94 роки. Помер у своїй квартирі в Києві. До останніх днів зберігав ясний розум, писав книжки, розповідав правду про УПА – в численних інтерв’ю, документальних фільмах, власних публікаціях у пресі, на зустрічах із молоддю в школах та університетах.
Похований у рідному селі Красне Львівської області.
Сьогодні минає 110 років від дня народження останнього головнокомандувача Української повстанської армії Василя Кука.
Василь народився 1913 року на Львівщині. Його родина постраждала від репресій польської, а згодом – радянської влади. З був членом «Пласту» та юнацтва ОУН. У 21 рік Василя Кука засудив польський суд до двох років в'язниці за революційну діяльність.
З початком Другої світової війни в 1939 році Василь очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України. А також очолив провідну похідну групу, яка прибула 30 червня 1941 року до Львова й організувала народні збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.
💬 «Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – згадував Василь Кук.
Коли в 1950 році загинув Роман Шухевич, 37-річний Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля. А Кук був досвідченим конспіратором та здібним організатором. Головне завдання, яке вже на цьому етапі ставила перед собою УПА, – захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.
Василь Кук як член Проводу ОУН став об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».
23 травня 1954-го Василя Кука взяли в полон війська Міністерства державної безпеки СРСР. Без вироку суду він провів у тюрмах Києва й Москви шість років. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим до рук чекістів, у КДБ ще не було. Шість років допитів не дали результатів. За той час радянська влада підготувала агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Кук був не потрібен радянській системі, але й розстріляти його в часи хрущовської відлиги не могли.
У 1960 році Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності.
«Щоб тримати Василя Кука під постійним наглядом, КДБ забезпечило його квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральний державний історичний архів у Києві, згодом – в Інститут історії АН УРСР», – зазначає історикиня та співробітниця УІНП Леся Бондарук.
Прожив 94 роки. Помер у своїй квартирі в Києві. До останніх днів зберігав ясний розум, писав книжки, розповідав правду про УПА – в численних інтерв’ю, документальних фільмах, власних публікаціях у пресі, на зустрічах із молоддю в школах та університетах.
Похований у рідному селі Красне Львівської області.
👍23
12 січня виповнюється 150 років з дня народження художника, архітектора, автора державного герба Української Народної Республіки Василя Кричевського🎨
Кричевський досліджував і зберігав українську культуру. Він перетопив потужний пласт народного мистецтва і створив український напрям у світовому модерні. Його роботи поєднали традиції та авангард. У багатьох царинах культури у свій час Василь Кричевський був новатором.
Гортайте карусель, щоб дізнатися про митця більше👆
#цейденьвісторіїукраїни
Кричевський досліджував і зберігав українську культуру. Він перетопив потужний пласт народного мистецтва і створив український напрям у світовому модерні. Його роботи поєднали традиції та авангард. У багатьох царинах культури у свій час Василь Кричевський був новатором.
Гортайте карусель, щоб дізнатися про митця більше👆
#цейденьвісторіїукраїни
❤31👍2
#FightForUkraine
Володимир Єжов був успішним геймдизайнером (режисер комп'ютерних ігор, людина, яка курує виробництво від ідеї до випуску). Брав участь у розробці культових у світі українських відеоігор. З початком повномасштабного вторгнення пішов захищати майбутнє власних дітей.
Володимир народився у місті Лубни на Полтавщині. Родина часто переїжджала, тому хлопець змінив кілька шкіл у різних містах України. В дитинстві створював настільні ігри для себе та братів. 2005 року здобув ступінь бакалавра з систем автоматизованого керування у Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського.
На початку 2000-х Єжов брав активну участь у розвитку кіберспорту в Україні. Зокрема, вправлявся у грі StarCraft. Ще під час навчання в університеті влаштувався на роботу в комп’ютерний ігровий клуб, а згодом у приватну українську фірму, що розробляє відеоігри – GSC Game World. Працював над другою частиною стратегічної гри «Козаки», яка довгий час була маркою України у світі відеоігор. І над іншою культовою грою – «S.T.A.L.K.E.R.: Чисте Небо». У ній Володимир «подарував» свою зовнішність персонажу Локі.
Згодом Єжов співпрацював з українською компанією-розробником відеоігор Frogwares. Займався створенням World of Battles: Morningstar, Call of Cthulhu та Sherlock Holmes: Devil's Daughter. Останнє місце роботи Володимира – компанія Hogsmith games.
З початком повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Володимир Єжов приєднався до добровольчого підрозділу УВО (створений ветеранами батальйону ОУН, підрозділ названий на честь Української військової організації, яку 1922 року заснував Євген Коновалець для продовження боротьби за незалежну Україну). А згодом став командиром підрозділу аеророзвідки у 23-му окремому батальйоні спеціального призначення Окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького. Мав позивний «Вус».
💬 «Ми з Володею познайомилися після Майдану. З 2014-го проводили військові вишколи, зібрали добровольчий взвод, який пізніше воював в АТО. Володимир став інструктором. Долучився до правозахисної організації, що захищає права людей, які пройшли бойові дії, – розповів в інтерв'ю виданню «Цензор» Євген Чепелянський, командир Володимира Єжова. – Напередодні російської агресії ми домовилися зібратися. 24 лютого дали назву нашому підрозділу – Українська військова організація. Саме така передувала створенню ОУН. На Донбас вирушили у складі 23-го батальйону спецпризначення. Володя був командиром відділення взводу, спеціалізувався на аеророзвідці. Він весела людина. Навіть у важких обставинах йому вдавалося створювати позитивну атмосферу. Це допомагає на війні».
Володимир Єжов загинув 22 грудня 2022 року, підірвався на міні під Бахмутом – найтяжчому нині напрямку російсько-української війни. Йому було 38 років. Поховали Володимира на Лісовому цвинтарі в Києві. Залишились дружина та двоє синів – 7 і 10 років.
🖤🇺🇦
Володимир Єжов був успішним геймдизайнером (режисер комп'ютерних ігор, людина, яка курує виробництво від ідеї до випуску). Брав участь у розробці культових у світі українських відеоігор. З початком повномасштабного вторгнення пішов захищати майбутнє власних дітей.
Володимир народився у місті Лубни на Полтавщині. Родина часто переїжджала, тому хлопець змінив кілька шкіл у різних містах України. В дитинстві створював настільні ігри для себе та братів. 2005 року здобув ступінь бакалавра з систем автоматизованого керування у Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського.
На початку 2000-х Єжов брав активну участь у розвитку кіберспорту в Україні. Зокрема, вправлявся у грі StarCraft. Ще під час навчання в університеті влаштувався на роботу в комп’ютерний ігровий клуб, а згодом у приватну українську фірму, що розробляє відеоігри – GSC Game World. Працював над другою частиною стратегічної гри «Козаки», яка довгий час була маркою України у світі відеоігор. І над іншою культовою грою – «S.T.A.L.K.E.R.: Чисте Небо». У ній Володимир «подарував» свою зовнішність персонажу Локі.
Згодом Єжов співпрацював з українською компанією-розробником відеоігор Frogwares. Займався створенням World of Battles: Morningstar, Call of Cthulhu та Sherlock Holmes: Devil's Daughter. Останнє місце роботи Володимира – компанія Hogsmith games.
З початком повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Володимир Єжов приєднався до добровольчого підрозділу УВО (створений ветеранами батальйону ОУН, підрозділ названий на честь Української військової організації, яку 1922 року заснував Євген Коновалець для продовження боротьби за незалежну Україну). А згодом став командиром підрозділу аеророзвідки у 23-му окремому батальйоні спеціального призначення Окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького. Мав позивний «Вус».
💬 «Ми з Володею познайомилися після Майдану. З 2014-го проводили військові вишколи, зібрали добровольчий взвод, який пізніше воював в АТО. Володимир став інструктором. Долучився до правозахисної організації, що захищає права людей, які пройшли бойові дії, – розповів в інтерв'ю виданню «Цензор» Євген Чепелянський, командир Володимира Єжова. – Напередодні російської агресії ми домовилися зібратися. 24 лютого дали назву нашому підрозділу – Українська військова організація. Саме така передувала створенню ОУН. На Донбас вирушили у складі 23-го батальйону спецпризначення. Володя був командиром відділення взводу, спеціалізувався на аеророзвідці. Він весела людина. Навіть у важких обставинах йому вдавалося створювати позитивну атмосферу. Це допомагає на війні».
Володимир Єжов загинув 22 грудня 2022 року, підірвався на міні під Бахмутом – найтяжчому нині напрямку російсько-української війни. Йому було 38 років. Поховали Володимира на Лісовому цвинтарі в Києві. Залишились дружина та двоє синів – 7 і 10 років.
🖤🇺🇦
😢29❤5💔1
#FightForUkraine
Віктор Онисько був непересічною особистістю в українському кіно, одним із найвідоміших українських режисерів монтажу. Він монтував сучасні українські фільми та серіали. З початком повномасштабного вторгнення поміняв монтажну лабораторію на службу в Збройних силах України.
У творчому доробку Віктора була робота з 19 фільмами та серіалами. Зокрема, він працював над воєнною драмою «Черкаси» Тимура Ященка, історичним екшном «Захар Беркут» Ахтема Сеітаблаєва, мелодрамою «Віддана» Христини Сиволап, а також серіалами «Кава з кардамоном» та «Метелики».
24 лютого 2022 року Віктор вступив до лав ЗСУ. Мав звання молодшого лейтенанта, командував ротою. Воював на Херсонському та Донецькому напрямках. Загинув 30 грудня 2022 року в боях за місто Соледар на Донеччині.
В останньому повідомленні своєму другові письменнику Олександру Михеду Онисько написав: «Якщо я не переживу наступні 3–4 доби – то доручаю тобі передати Олі дружина Віктора, що то було недарма, що це не помилка командування, просто у нас важке героїчне завдання і воно коштуватиме життів».
Похований на Байковому цвинтарі в Києві. У Віктора залишилася 9-річна донька.
🖤🇺🇦
Віктор Онисько був непересічною особистістю в українському кіно, одним із найвідоміших українських режисерів монтажу. Він монтував сучасні українські фільми та серіали. З початком повномасштабного вторгнення поміняв монтажну лабораторію на службу в Збройних силах України.
У творчому доробку Віктора була робота з 19 фільмами та серіалами. Зокрема, він працював над воєнною драмою «Черкаси» Тимура Ященка, історичним екшном «Захар Беркут» Ахтема Сеітаблаєва, мелодрамою «Віддана» Христини Сиволап, а також серіалами «Кава з кардамоном» та «Метелики».
24 лютого 2022 року Віктор вступив до лав ЗСУ. Мав звання молодшого лейтенанта, командував ротою. Воював на Херсонському та Донецькому напрямках. Загинув 30 грудня 2022 року в боях за місто Соледар на Донеччині.
В останньому повідомленні своєму другові письменнику Олександру Михеду Онисько написав: «Якщо я не переживу наступні 3–4 доби – то доручаю тобі передати Олі дружина Віктора, що то було недарма, що це не помилка командування, просто у нас важке героїчне завдання і воно коштуватиме життів».
Похований на Байковому цвинтарі в Києві. У Віктора залишилася 9-річна донька.
🖤🇺🇦
❤18😢6👍2💔1
«У відмежуванні від спадку Російської імперії ми маємо відійти настільки далеко, наскільки нам дозволяє історична правда».
Нещодавнє інтервʼю голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича інформаційному агентству "Укрінформ" – про національну памʼять під час війни⬇️⬇️⬇️
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3651999-anton-drobovic-golova-institutu-nacionalnoi-pamati.html
Нещодавнє інтервʼю голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича інформаційному агентству "Укрінформ" – про національну памʼять під час війни⬇️⬇️⬇️
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3651999-anton-drobovic-golova-institutu-nacionalnoi-pamati.html
Укрінформ
Антон Дробович, голова Інституту національної пам’яті
Ми буваємо праві, буваємо не праві. І наше завдання такими й залишатися - абсолютно різними — Укрінформ.
🔥16👍4❤1
#FightForUkraine
Анатолій Кульгейко підірвав гранату, коли в його домівку вдерлися окупати. Одного ворожого солдата вбив, другого – покалічив. Сам Анатолій помер наступного дня в лікарні. Після цього випадку росіяни більше не заїжджали до селища.
Це сталося 11 березня в селищі Ріпки на Чернігівщині. До хати керівника Ріпкинського районного товариства мисливців і рибалок Анатолія Кульгейка прийшли російські військові. Напередодні над сусіднім селом Замглаєм із мисливської зброї збили ворожий дрон. Окупанти шукали, хто це міг зробити. Поїхали до керівника товариства мисливців, щоб дізнатись прізвища тутешніх чоловіків, які мали зброю. Анатолія на роботі не знайшли, тому подалися до нього додому.
Дружина Анатолія Кульгейка Зінаїда згадує: коли окупанти почали грюкати в двері, Анатолій наказав їй сховатися, а сам на хвилину зайшов до ванної кімнати й пішов відчиняти.
Голова товариства мисливців і рибалок боявся, що перелік прізвищ місцевих мисливців потрапить до ворогів. І пожертвував життям, щоб не виказати товаришів.
Коли Зінаїда Кульгейко почула вибух, то прибігла на подвір'я і побачила, що її закривавлений чоловік лежить на землі. Почала благати, щоб викликали швидку. Натомість росіяни обшукали приміщення, але нічого не знайшли. Забрали своїх убитого та пораненого й поїхали. Невдовзі син Олександр відвіз батька в лікарню. Медики зробили все можливе, щоб урятувати голову мисливського товариства. Але на ранок Анатолій Кульгейко помер. Йому був 61 рік.
«Цей вчинок – просто його життя. Він таким був. Інші могли б розказати… А він такий, що не розкаже. Я розумію, що Анатолій став героєм для всієї України, а для нас він був героєм усе життя», – сказала Зінаїда, дружина загиблого. Вони виховали двох дітей – сина 35-річного Олександра та дочку 30-річну Яну.
Анатолій Кульгейко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
🖤🇺🇦
Історія Анатолія Кульгейка підготовлена на основі даних платформи памʼяті «Меморіал героїв».
Анатолій Кульгейко підірвав гранату, коли в його домівку вдерлися окупати. Одного ворожого солдата вбив, другого – покалічив. Сам Анатолій помер наступного дня в лікарні. Після цього випадку росіяни більше не заїжджали до селища.
Це сталося 11 березня в селищі Ріпки на Чернігівщині. До хати керівника Ріпкинського районного товариства мисливців і рибалок Анатолія Кульгейка прийшли російські військові. Напередодні над сусіднім селом Замглаєм із мисливської зброї збили ворожий дрон. Окупанти шукали, хто це міг зробити. Поїхали до керівника товариства мисливців, щоб дізнатись прізвища тутешніх чоловіків, які мали зброю. Анатолія на роботі не знайшли, тому подалися до нього додому.
Дружина Анатолія Кульгейка Зінаїда згадує: коли окупанти почали грюкати в двері, Анатолій наказав їй сховатися, а сам на хвилину зайшов до ванної кімнати й пішов відчиняти.
Голова товариства мисливців і рибалок боявся, що перелік прізвищ місцевих мисливців потрапить до ворогів. І пожертвував життям, щоб не виказати товаришів.
Коли Зінаїда Кульгейко почула вибух, то прибігла на подвір'я і побачила, що її закривавлений чоловік лежить на землі. Почала благати, щоб викликали швидку. Натомість росіяни обшукали приміщення, але нічого не знайшли. Забрали своїх убитого та пораненого й поїхали. Невдовзі син Олександр відвіз батька в лікарню. Медики зробили все можливе, щоб урятувати голову мисливського товариства. Але на ранок Анатолій Кульгейко помер. Йому був 61 рік.
«Цей вчинок – просто його життя. Він таким був. Інші могли б розказати… А він такий, що не розкаже. Я розумію, що Анатолій став героєм для всієї України, а для нас він був героєм усе життя», – сказала Зінаїда, дружина загиблого. Вони виховали двох дітей – сина 35-річного Олександра та дочку 30-річну Яну.
Анатолій Кульгейко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
🖤🇺🇦
Історія Анатолія Кульгейка підготовлена на основі даних платформи памʼяті «Меморіал героїв».
🔥15❤8😢4💔1
😢🕯Сьогодні, 18 січня, пішов із життя сотенний Української повстанської армії, Герой України Мирослав Симчич, відомий за псевдонімом «Кривонос».
Останні роки жив із дружиною у місті Коломиї Івано-Франківської області. Був почесним жителем міста. Громада встановила легендарному сотенному прижиттєвий пам’ятник.
5 січня 2023 року Мирослав Симчич відзначив 100-літній ювілей. У той день він передав президентові Володимиру Зеленському столітню шаблю – «як гідному послідовнику великих предків-борців за вільну державу», а також книги про історію УПА зі своїм підписом.
Мирослав Симчич народився 5 січня 1923 року на Івано-Франківщині. У 1941-му вступив у юнацтво ОУН, а з 1943 року боровся з нацистськими та згодом більшовицькими окупантами. Спершу в складі Української народної самооборони, а згодом – в Українській повстанській армії.
Найвідоміша звитяга «Кривоноса» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому протистоянні Симчич був поранений ворожою кулею.
З 1948 року до 1985-го (з перервою у п'ять років) Мирослав Симчич перебував у радянських таборах. Після звільнення жив під постійним міліцейським контролем у Запоріжжі. Повернутись на рідну Івано-Франківщину зміг тільки після відновлення незалежності України, в 1996 році. До самої смерті займався патріотичним вихованням молоді та підтримкою українських воїнів.
Детальніше про життя Мирослава Симчича читайте за посиланням.
Останні роки жив із дружиною у місті Коломиї Івано-Франківської області. Був почесним жителем міста. Громада встановила легендарному сотенному прижиттєвий пам’ятник.
5 січня 2023 року Мирослав Симчич відзначив 100-літній ювілей. У той день він передав президентові Володимиру Зеленському столітню шаблю – «як гідному послідовнику великих предків-борців за вільну державу», а також книги про історію УПА зі своїм підписом.
Мирослав Симчич народився 5 січня 1923 року на Івано-Франківщині. У 1941-му вступив у юнацтво ОУН, а з 1943 року боровся з нацистськими та згодом більшовицькими окупантами. Спершу в складі Української народної самооборони, а згодом – в Українській повстанській армії.
Найвідоміша звитяга «Кривоноса» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому протистоянні Симчич був поранений ворожою кулею.
З 1948 року до 1985-го (з перервою у п'ять років) Мирослав Симчич перебував у радянських таборах. Після звільнення жив під постійним міліцейським контролем у Запоріжжі. Повернутись на рідну Івано-Франківщину зміг тільки після відновлення незалежності України, в 1996 році. До самої смерті займався патріотичним вихованням молоді та підтримкою українських воїнів.
Детальніше про життя Мирослава Симчича читайте за посиланням.
😢36❤2💔1