«У відмежуванні від спадку Російської імперії ми маємо відійти настільки далеко, наскільки нам дозволяє історична правда».

Нещодавнє інтервʼю голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича інформаційному агентству "Укрінформ" – про національну памʼять під час війни⬇️⬇️⬇️

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3651999-anton-drobovic-golova-institutu-nacionalnoi-pamati.html

​​#FightForUkraine

Анатолій Кульгейко підірвав гранату, коли в його домівку вдерлися окупати. Одного ворожого солдата вбив, другого – покалічив. Сам Анатолій помер наступного дня в лікарні. Після цього випадку росіяни більше не заїжджали до селища.

Це сталося 11 березня в селищі Ріпки на Чернігівщині. До хати керівника Ріпкинського районного товариства мисливців і рибалок Анатолія Кульгейка прийшли російські військові. Напередодні над сусіднім селом Замглаєм із мисливської зброї збили ворожий дрон. Окупанти шукали, хто це міг зробити. Поїхали до керівника товариства мисливців, щоб дізнатись прізвища тутешніх чоловіків, які мали зброю. Анатолія на роботі не знайшли, тому подалися до нього додому.

Дружина Анатолія Кульгейка Зінаїда згадує: коли окупанти почали грюкати в двері, Анатолій наказав їй сховатися, а сам на хвилину зайшов до ванної кімнати й пішов відчиняти.

Голова товариства мисливців і рибалок боявся, що перелік прізвищ місцевих мисливців потрапить до ворогів. І пожертвував життям, щоб не виказати товаришів.

Коли Зінаїда Кульгейко почула вибух, то прибігла на подвір'я і побачила, що її закривавлений чоловік лежить на землі. Почала благати, щоб викликали швидку. Натомість росіяни обшукали приміщення, але нічого не знайшли. Забрали своїх убитого та пораненого й поїхали. Невдовзі син Олександр відвіз батька в лікарню. Медики зробили все можливе, щоб урятувати голову мисливського товариства. Але на ранок Анатолій Кульгейко помер. Йому був 61 рік.

«Цей вчинок – просто його життя. Він таким був. Інші могли б розказати… А він такий, що не розкаже. Я розумію, що Анатолій став героєм для всієї України, а для нас він був героєм усе життя», – сказала Зінаїда, дружина загиблого. Вони виховали двох дітей – сина 35-річного Олександра та дочку 30-річну Яну.

Анатолій Кульгейко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
🖤🇺🇦

Історія Анатолія Кульгейка підготовлена на основі даних платформи памʼяті «Меморіал героїв».

​​😢🕯Сьогодні, 18 січня, пішов із життя сотенний Української повстанської армії, Герой України Мирослав Симчич, відомий за псевдонімом «Кривонос».

Останні роки жив із дружиною у місті Коломиї Івано-Франківської області. Був почесним жителем міста. Громада встановила легендарному сотенному прижиттєвий пам’ятник.

5 січня 2023 року Мирослав Симчич відзначив 100-літній ювілей. У той день він передав президентові Володимиру Зеленському столітню шаблю – «як гідному послідовнику великих предків-борців за вільну державу», а також книги про історію УПА зі своїм підписом.

Мирослав Симчич народився 5 січня 1923 року на Івано-Франківщині. У 1941-му вступив у юнацтво ОУН, а з 1943 року боровся з нацистськими та згодом більшовицькими окупантами. Спершу в складі Української народної самооборони, а згодом – в Українській повстанській армії.

Найвідоміша звитяга «Кривоноса» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому протистоянні Симчич був поранений ворожою кулею.

З 1948 року до 1985-го (з перервою у п'ять років) Мирослав Симчич перебував у радянських таборах. Після звільнення жив під постійним міліцейським контролем у Запоріжжі. Повернутись на рідну Івано-Франківщину зміг тільки після відновлення незалежності України, в 1996 році. До самої смерті займався патріотичним вихованням молоді та підтримкою українських воїнів.

Детальніше про життя Мирослава Симчича читайте за посиланням.

​​93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр» Збройних сил України у 2018 році названа на честь українських повстанців, які чинили спротив окупантам на теренах Холодного Яру у минулих століттях.

Холодний Яр – легендарна місцевість на сучасній Черкащині. Триста років тому в холодноярських лісах гуртувались повстанці, яких називали гайдамаками. А сотню років тому ці ліси стали осередком боротьби українців із більшовицькою окупацією.

У 1918 році брати Чучупаки організували в рідному селі Мельники відділ самооборони. Згодом він зріс до полку гайдамаків Холодного Яру. А навколишні села стали фортецею, що протистояла червоній більшовицькій навалі з Росії. На прапорі полку були вишиті слова: «Хай живе вільна незалежна Українська Народна Республіка. Ми поляжем, щоб славу і волю і честь Рідний Краю здобути Тобі…».

У квітні 1919 року повстанці підняли в Холодному Яру антибільшовицьке повстання, а пізніше включилися в боротьбу з Добровольчою армією Півдня Росії. Так утворилась «Холодноярська республіка». Її територія охоплювала понад 25 навколишніх сіл. Вона мала 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а командирів – отаманами.

Повстанці контролювали майже всю довколишню сільську місцевість. Вони знищували ворожі частини та радянську владу, перешкоджали червоній мобілізації. На умовних кордонах поставили напис: «Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонено».
Центром «Холодноярської республіки» став Мотронин монастир. Там діяв штаб, працював шпиталь, проводили наради. Дзвін монастиря був сигналом до мобілізації.

Холодний Яр став осердям для повстанських рухів тодішніх Уманщини, Звенигородщини, Чигиринщини, Олександрійщини, Єлисаветградщини. Холодноярці співдіяли з Дієвою армією Української Народної Республіки.

«Холодноярська республіка» проіснувала до 1922-го. Повстанська слава Холодного Яру тривала десятиліття. А перекази про те, що з Холодного Яру почнеться повстання проти червоних, ширились упродовж багатьох років по обидва береги Дніпра. Через два десятиліття, під час Другої світової війни, в Холодному Яру знаходили прихисток воїни Української повстанської армії.

🇺🇦 Справу гайдамаків Холодного Яру продовжують бійці 93-ї бригади. Її підрозділи брали участь у найзапекліших боях російсько-української війни – під Іловайськом, у Донецькому аеропорту та Пісках, на шахті Бутівці. І сьогодні громлять ворога на Донеччині та Луганщині. Державними нагородами відзначено понад тисячу військовослужбовців 93-ї бригади «Холодний Яр». Серед них є нагороджені званням Герой України та орденом «Золота Зірка».

14 квітня 2019 року в урочищі Холодний Яр біля Мотрониного монастиря на Черкащині відкрито пам'ятник на честь загиблих воїнів 93-ї бригади, які полягли в боротьбі за Україну.

​​Співчуваємо рідним загиблих внаслідок падіння гелікоптера ДСНС у Броварах. Рідним дітей і працівників дитячого садочка, рідним керівників МВС та всіх, хто був на борту. Неймовірний біль і величезна втрата💔

Кожен день цієї війни позначений болем і втратами. Такі трагедії, як сталася сьогодні у Броварах під Києвом, як 14 січня у Дніпрі внаслідок злочинної ракетної атаки, масштабують цей біль у рази.

І тим стійкішими, сильнішими, згуртованішими маємо ставати ми — ті, хто залишається, щоб боронити і тримати країну і вибороти перемогу заради України і пам‘яті тих, хто загинув.

Дев'ять років тому, 19 січня 2014 року, відбулися події, які увійшли в історію, як протистояння на Грушевського. Вони стали початком гарячої фази Революції гідності.

Перехід від мирних протестів до силового протистояння з режимом Януковича був відповіддю на ухвалення 16 січня 2014-го «диктаторських законів». Після понад півтора місяця протестів громадян тодішня влада законодавчо посилила репресії проти активістів та обмежила демократичні свободи.

19 січня у Києві зібралося вже традиційне недільне віче. На знак протесту проти ухвалених «Законів про диктатуру» частина мітингувальників вирішила пройти вулицею Грушевського до Верховної Ради. На той момент силовики вже блокували доступ до урядового кварталу. У відповідь на цю спробу протестувальників внутрішні війська застосували проти активістів травматичну зброю, сльозогінний газ, світло-шумові гранати і водомети, які заборонені при мінусовій температурі. А протестувальники використали коктейлі молотова та підпалили перші шини.

Події 19 січня назвали Вогнехрещам.

Уже 22 січня стало відомо про перших загиблих майданівців. Смертельних поранень із вогнепальної зброї зазнали Сергій Нігоян із Дніпропетровщини та білорус Михайло Жизневський. Поранений того дня львів’янин Роман Сеник помер за кілька днів у лікарні. 22-го під Києвом виявили тіло зі слідами тортур викраденого напередодні львів’янина Юрія Вербицького. За кілька днів унаслідок отриманих травм померли майданівці Олександр Бадера та Богдан Калиняк.

🎥 Детальніше про події тих днів розповідає документальна стрічка Українського інституту національної пам'яті «Вогнехреща». Вона побудована на свідченнях учасників.

💬 «Ідея фільму з’явилася під час роботи над проєктом Українського інституту національної пам’яті «Майдан: усна історія». Він був започаткований після трагічних лютневих подій 2014 року. Відеоспогади учасників лягли в основу «Архіву усної історії» Інституту, який містить понад 1200 записів про події Революції гідності», – розповідає авторка ідеї та режисерка фільму Тетяна Ковтунович.

Його премʼєра відбулася у січні 2022 року. Подивитися можна на ютуб-каналі Інституту.

☝️ Щороку 22 січня відбувається хода у памʼять про перших загиблих героїв Небесної Сотні. Цього року вона розпочнеться о 12:30. Збір на вулиці Грушевського, 4. Організатор – Національний музей Революції Гідності .

#РеволюціяГідності
#подіїнагрушевського
#Вогнехреща

​​⚡️⚡️⚡️Український культурний фонд спільно з Український інститут національної пам'яті запускають гранти на підтримку досліджень історико-культурної спадщини.

У межах грантової програми «Культурна спадщина» на 2023 рік Український культурний фонд створив ЛОТ «Дослідження історико-культурної спадщини України». Він розроблений у співпраці з Українським інститутом національної памʼяті, щоб підтримати дослідників, які працюють з темами, що їх активно використовує російська пропаганда.

Про підтримку досліджень історико-культурної спадщини оголосили виконавчий директор УКФ Владислав Берковський та виконувач обов'язків голови УІНП Максим Ярмистий на пресконференції в УКРІНФОРМ 18 січня.

Серед пріоритетів ЛОТ-у – підтримка нових досліджень, вироблення оновлених концепцій та підходів щодо важливих історико-культурних питань з контроверсійними поглядами в українському культурному просторі та які використовуються антиукраїнськими силами в маніпуляціях для виправдання російської агресії проти України.

Максимальна сума гранту, яку можна отримати на дослідження, становить 800 тисяч гривень.

Кінцевий термін подачі заявки – 28 лютого 2023 року.

2 лютого, о 17:00, відбудеться вебінар для заявників цього ЛОТ-у. Детальну інформацію, як долучитись до вебінару, оприлюднимо згодом.

Детальніша інформація про ЛОТ – на сайті УІНП

​​20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го. ДАП героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників ДАП казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.

20 січня 2015 року терористи підірвали бетонні перекриття нового терміналу аеропорту, а 21 січня вщухли останні бої за ДАП. За оцінками генерала, Героя України Олега Мікаца, який тоді командував 93-ю окремою механізованою бригадою, утримання Донецького аеропорту не давало ворогу діяти.

«Найбільші бої за Дебальцеве почалися після того, як упав Донецький аеропорт. І якби там не було українських військових, усе могло закінчитися для України втратою не тільки Дебальцевого, а й інших територій. ДАП сковував сили супротивника», – пояснював Мікац в інтерв’ю ВВС.

Оборона Донецького аеропорту – це тисячі історій хоробрості та звитяги. Одна з них – утримування протягом двох днів будівлі пожежного депо.

Це була група відчайдухів із 90-го аеромобільного батальйону на чолі з Максимом Ридзаничем «Адамом». Снайпери Віталій Зварич «Рекс», Володимир Коляда «Живчик», Максим Абдуразаков «Абдулла», Анатолій Левчук «Фокс», кулеметники Віктор Левицький «Жмеринка» та ще один боєць із позивним «Вовк» стали останнім бойовим підрозділом, який вийшов із ДАП.

Українські захисники відбили дві атаки противника. Ворог намагався виманити їх із пожежного депо – вів переговори начебто від імені комбата Олега Кузьміних, який на той момент уже був у полоні. Але «Адам» розкусив намір ворога. Ввечері, обходячи своїх, він попередив, що зранку може бути атака. Запропонував: хто хоче, може піти до зруйнованої вежі та здатися в полон. Усі відмовилися. Командир усміхнувся: «Згоден, хлопці. Краще вмерти людиною, чим животіти покидьком».

Стрілянина та звуки бою біля «пожежки» привернули увагу українського командування. Зв’язку з останніми оборонцями ДАП не було. Їм на підмогу вислали офіцерів-зв'язківців – В’ячеслава Волобуєва на позивний «Окунь», чемпіона України зі спортивного орієнтування, та Максима Бубеля «Єшка». Вони вивели групу «Адама» на підконтрольну територію.

Про подвиг групи «Адама» почали говорити лише після смерті Максима Ридзанича в березні 2015 року. Він загинув біля селища Опитне Донецької області, рятуючи побратима. У 2021 році захисникові надали звання Героя України посмертно.

У боях за Донецький аеропорт загинули 97 українських захисників, ще троє вважаються зниклими безвісти.

Сьогодні на Донеччині тривають криваві бої таких масштабів, яких Європа не бачила з часів Другої світової війни. Як у 2015 році ДАП став символом оборони Донеччини від російських окупантів, так сьогодні фортецями залишаються донецькі міста, зокрема Соледар і Бахмут, які демонструють усьому світові приклад української стійкості та мужності.

ℹ️ Підбірка матеріалів про Донецький аеропорт та його захисників:

⏩ про долю Максима Ридзанича у рубриці «Історичний календар».
⏩ фотовиставка УІНП «Героїчна оборона Донецького аеропорту (2014–2015)».
⏩ спогади про оборону ДАП командира «кіборгів» Олега Мікаца.
⏩ про значення оборони ДАП для України.
⏩ про те, якими були дні оборони для захисників Донецького аеропорту.

#ДАП
#кіборги

22 січня ми відзначатимемо День Соборності України. Ідея української соборності, виплекана століттями, пройшла випробування часом і засвідчила не лише право на існування , а й була втілена.

Це прагнення єдності не змогли заглушити ні тривале розділення між імперіями, ні окупація, ні репресії та спроби асиміляції, ні брехлива радянська та російська пропаганда. І найкращий засіб проти московських фейків та інформаційних вкидів - знання власної історії.

А ви добре знаєте, як утверджувалася Соборна Україна? Хочете перевірити? Тоді пропонуємо вам наш новий тест.

Також нагадуємо, що 22 січня Україна відзначає, крім проголошення Акта Злуки українських земель у 1919 році, ще й проголошення незалежності Української Народної Республіки у 1918-му.

За цим посиланням ви дізнаєтеся, які заходи відбудуться з нагоди цих подій.

​​​​Сьогодні, 22 січня, ми відзначаємо День Соборності🇺🇦

Насправді ця дата нагадує нам про дві важливі і взаємоповʼязані події в українській історії – проголошення незалежності Української Народної Республіки й Акт Злуки, тобто обʼєднання, українських земель.

105 років тому – 22 січня 1918 року – Українська Народна Республіка проголосила незалежність і боролася за право бути «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

А через рік цього ж дня, у 1919-му, УНР та Західноукраїнська Народна Республіка проголосили історичний Акт Злуки. Так обʼєдналися в одну державу українські землі, які до цього були розділені кордонами тогочасних імперій.

Соборність – це про обʼєднання українських земель в одній державі, але також і про єдність українців.

Століття тому ідея соборності була цінністю і метою. Сьогодні єдність має неоціненне значення для успіху нашого спротиву російській агресії. А соборність зараз означає деокупацію всіх територій України, захоплених ворогом, включно з Донеччиною, Луганщиною та Кримом.

Українська незалежність понад 100 років тому зазнала поразки від більшовиків через використанням ними методів гібридної війни: створення маріонеткових псевдореспублік, підтримку антиукраїнських рухів. Але також – через періодичний брак згуртованості в діях, попри спільне бажання українців жити у своїй обʼєднаній державі.

Тому сьогодні, коли знову відстоюємо свою незалежну державу, так важливо залишатися обʼєднаними. Бо в єдності – сила, а в розділенні – поразка.

За соборну Україну! Разом до Перемоги!

Як проголошували незалежність УНР у 1918-му та Акт Злуки в 1919-му читайте тут.

Перевірте, як багато вам відомо про ці історичні події та їхнє відлуння впродовж XX століття, за допомогою тесту від УІНП.

​​Понад 80% українців вважають важливою політику національної памʼяті.

Такі дані оприлюднив Фонд "Демократичні Ініціативи" за результатами опитування, яке Демініціативи провели спільно з соціологічною службою Центру Разумкова за підтримки програми MATRA у грудні 2022 року.

Опитування проводилося в усіх регіонах, крім тимчасово окупованих територій.

▪️ Ставлення до розпаду СРСР

73% українців згідно з результатами опитування позитивно оцінюють розпад Радянського Союзу. Ще у 2020 році ця цифра була 49%.

▪️ Ставлення до засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму та перейменування топонімів

Так само майже 73% схвалюють державне рішення про засудження Радянського Союзу як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору. За два роки підтримка з боку громадян зросла в рази. Зараз ті, хто підтримують засудження СРСР, становлять більшість в усіх регіонах.

Близько 59% українців підтримують перейменування топонімів, які мають стосунок до Радянського Союзу, Росії та Російської імперії і їхніх діячів. Підтримка перейменувань також значно зросла у порівнянні з 2020 роком. Тоді перейменування в цілому по країні підтримували близько 30%.

▪️ Ставлення до Дня памʼяті і примирення 8 травня

Ще у 2021 році понад 30% українців підтримували опцію відзначати лише 9 травня у памʼять про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні. Натомість за результатами опитування від грудня 2022 року загалом по Україні понад 34% – за те, щоб відзначати і День памʼяті та примирення 8 травня, і День перемоги над нацизмом 9 травня. А понад 32% підтримують відзначення лише 8 травня. Підтримка відзначення лише 9 травня скоротилася до 16%.

▪️ Вплив російської агресії

Понад 52% українців відзначають, що напад Росії на Україну спонукав їх переосмислити радянське минуле. Власне, інші результати опитування підтверджують суттєву зміну у громадській думці у порівнянні з періодом до повномасштабного вторгнення.

В усіх регіонах більшість респондентів вважають важливою політику національної памʼяті: 67% на Сході, 76% на Півдні, 80% у Центрі та 89% на Заході.

Детально з результатами опитування можна ознайомитися на сайті Фонду «Демократичні ініціативи».

​​#ПатрониЗСУ

27-а окрема реактивна артилерійська бригада з 5 грудня 2020 року має імʼя останнього кошового отамана Війська Запорозького Низового Петра Калнишевського.

Дослідники припускають, що Петро Калнишевський народився у липні 1691 року в селі Пустовійтівка – нині це Роменський район на Сумщині. За одними свідченнями, походив із селянського «мужицького» роду, за іншими – був із української шляхти.

У Військо Запорозьке потрапив у вісім років, пройшов шлях від джури до найвищих військових посад. Вперше у документах імʼя Калнишевського згадується у першій половині 1750-х років у контексті його діяльності на посаді осавула. У 1755-му він провів майже рік у Петербурзі, там вів складні переговори з царським урядом щодо скасування мита на товари, що ввозилися на Запоріжжя. У 1760 році став суддею Війська Запорозького, а в 1762-му – кошовим отаманом. Козаки переобирали його на цю посаду всупереч вказівкам царських чиновників протягом десятиліття, аж до ліквідації Запорозької Січі у 1775-му.

Як кошовий отаман Калнишевський намагався обстоювати земельні володіння і територіальні права Запорізької Січі. Сприяв появі навколо неї сіл та хуторів, які, на думку Калнишевського, були чинником стримування наступу імперської влади на права та вольності Війська Запорозького Низового. Зокрема, для появи таких сіл та хуторів Калнишевський, попри конфлікти з російським дворянством, не видавав кріпаків-утікачів.

Намагаючись підвищити свою впливовість у керівництві імперією, кошовий отаман залучив козацтво в російсько-турецьку війну 1768–1774 років. Попри поважний вік – йому було понад 70 років – особисто командував військом. Однак, підтримка козаками Російської імперії у цій війні не зіграла їм на руку. Після підписання Кючук-Кайнарджійської угоди 1774 року, за якою Росія фактично окупувала Крим, була ліквідована і Запорозька Січ. Вже 1775-го російські війська під командуванням генерал-поручика Петра Текелія, які поверталися з російсько-турецької війни, зруйнували Січ.

Калнишевський, який уже не мав достатньо війська, щоб організувати оборону, здав фортецю майже без бою. Російські військові розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Самого Петра Калнишевського взяли в полон.

Четверть століття кошового отамана утримували в казематах Соловецького монастиря. На свіже повітря, за Яворницьким, його випускали тричі на рік – на Різдво, Пасху та Преображення. У 1801 році російський імператор Олександр І амністував 110-річного Калнишевського, однак отаман залишився доживати віку при монастирі. Там і помер 1803 року.

🇺🇦 27-а окрема реактивна артилерійська бригада сформована у 2015 році на базі артилерійського полку. Вона дислокується на Сумщині. На озброєнні бригади стоять реактивні системи залпового вогню «Ураган». Підрозділ був одним із перших, які привели у бойову готовність з початком російської гібридної агресії в лютому 2014 року. Згодом військовослужбовці бригади брали участь у бойових діях на Донбасі, зокрема відзначились при обороні Савур-Могили та звільненні Слов’янська. З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року бригада брала участь в обороні Сумщини й Харківщини. 6 грудня Президент України Володимир Зеленський нагородив бригаду почесною відзнакою «За мужність та відвагу».

​​Щорічно 27 січня міжнародна спільнота вшановує пам’ять жертв Голокосту. Саме 27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау.

Під час Другої світової війни 6 мільйонів євреїв стали жертвами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними. Близько 1,5 мільйона з них були з території сучасної України.

«Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…» – йдеться у резолюції Генасамблеї ООН від 2005 року, якою запроваджено памʼятну дату.

❗️Утім, останній рік війни Росії проти України виразно засвідчив, що пасивна памʼять про злочини геноциду не є запобіжником від їхнього повторення. Необхідний мінімум – активне осмислення та діалог, щоб сприяти постійній свідомості у принаймні значної частини суспільства того, як діють механізми соціальної агресії.

А ще – уважність з боку міжнародних інституцій до системних порушень прав людини авторитарними режимами, щоб не бути засліпленими й заскоченими зненацька тим, що людиноненависницька ідеологія загорнулася в нову, неочевидну, обгортку. І звісно – неможливо запобігати повторенню геноцидів у майбутньому без рішучого і справедливого засудження та покарання подібних злочинів сьогодні. І без власне готовності діяти на випередження.

Міжнародний день памʼяті жертв Голокосту – нагода ще раз замислитися над цим.

За минулий рік ключові місця памʼяті про Голокост в Україні стали обʼєктами нападу з боку рашизму.

Бабин Яр. Символ Голокосту від куль у Східній Європі. 1 березня 2022 року, через вісім десятиліть після масових розстрілів, скоєних нацистами в цьому урочищі, а потім спалення ними тіл, щоб замести сліди своїх злочинів, – світ знову побачив обгорілі тіла загиблих у Бабиному Яру. Цього разу – внаслідок російської ракетної атаки.

Дробицький Яр у Харкові. Це – відоме місце масових розстрілів цивільного, насамперед єврейського, населення нацистами. За різними оцінками, тут поховано від 14 до 20 тисяч жертв нацизму. У 2002 році на місці трагедії відкрили меморіал. А у 2022-му в центральний монумент меморіалу – менору влучили російські снаряди.
Люди, які пережили Голокост чи нацистські табори смерті, після повномасштабного нападу Росії на Україну стали жертвами рашизму.

Ванда Об’єдкова була однією з тих людей, які вижили в окупованому гітлерівцями Маріуполі. Її мати була єврейкою. Ванда Семенівна вижила тільки тому, що переховувалася від нацистів у міських підвалах. У цих же маріупольських підвалах обірвалося через 80 років її життя, 4 квітня 2022 року, коли вулиці й будинки міста перетворювали в пустку російська артилерія й авіація.

Борис Романченко був в’язнем одного з найбільших концтаборів нацистської Німеччини — Бухенвальду. Також його утримували в таборах Пенемюнде, Дора та Берген-Бельзен. Він опікувався збереженням пам'яті про нацистські злочини, був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора. Свої знання про жахітття Другої світової війни Борис Тимофійович передавав майбутнім поколінням. Його життя обірвалося у власній харківській квартирі, в яку 18 березня 2022 року влучили снарядом росіяни. Борису Романченку було 96 років.

Навіть маючи таке потужне застереження, як памʼять про Голокост, не всі народи зробили висновки з цієї жахливої сторінки в історії людства. Нам потрібно потроїти зусилля, віднайти нові підходи для збереження цієї памʼяті живою, для поширення правди про геноциди, щоб уникнути їх нового й нового повторення.

27 січня Ukrainian Center for Holocaust Studies проводить вже ХVІ щорічний круглий стіл «Українське суспільство і пам'ять про Голокост». Цього року у фокусі розмови – досвід сучасної війни проти України. Записи виступів планують викласти в мережу.
#weremeber #HolocaustRemembranceDay