​​#FightForUkraine

Денис Хільченко брав участь у Революції гідності, а після перемоги Майдану в 2014-му поїхав на війну добровольцем. Присягу складав на передовій, у бліндажі на Донеччині.

Хільченко починав службу водієм, потім став навідником бронемашини, розвідником і сапером. Коли закінчився термін мобілізації, хотів повернутися додому. Та коли заносив рапорт на відставку, сталась подія, яка змінила хід його особистої історії:

«Залишалося перейти дорогу, щоб занести рапорт. Але в цей час відбувся танковий обстріл, під час якого загинув мій товариш, командир саперного взводу. Снарядом, що пролітав, той рапорт видуло. Це стало особистим», – розповідав у одному з інтерв’ю.

Денис продовжив службу, в 2017-му став командиром взводу. За два роки його призначили командиром роти в 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Разом із Хільченком «служив» і його пес Патрон, який народився на фронті. Патрон мав поранення та контузії, згодом загинув на фронті.

Після повномасштабного вторгнення, з травня 2022-го, Денис Хільченко виконував завдання на посаді заступника командира батальйону в одній із новостворених бригад. В інтерв’ю згадував, що за роки війни він частіше спав у бліндажі, ніж на простирадлах.

«Такі офіцери, як Денис Хільченко, для нашого війська – на вагу золота. На війні з 2014 року. Мотивований, учасник Революції гідності, навчений, лідер та наставник по духу», – пише Українських ветеранський фонд у соцмережі.

Денис Хільченко грав на духових інструментах, певний час працював у духовому оркестрі. Побратими згадують, що на фронт він узяв із собою трубу й ноти. В мережі є відео, як військовий разом зі своїм псом Патроном вітають хлопців із Різдвом.

22 червня 2022 року воїн виклав у мережу фото зі свого вінчання. На світлинах щаслива пара: Олена у вишиванці, Денис – у піксельці.

А 4 серпня Денис Хільченко загинув під час артилерійського обстрілу поблизу Мар’їнки Донецької області. Поховали героя на Полтавщині, де живе його мати. Військовому було 48 років. У нього залишилися мати, сестра, дружина й діти.

Денис Хільченко нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня. 🖤🇺🇦

​​Сьогодні, 29 січня, ми вшановуємо героїв оборони Крут 1918 року🇺🇦

Довгий час бій під Крутами був оповитий низкою міфів. Найпоширенішим був міф про те, що армії Муравйова протистояли 300 слабко підготованих студентів і гімназистів. Насправді ж у бою під Крутами брали участь понад 500 вояків і 20 старшин. На озброєнні мали гвинтівки, 16 кулеметів, які підтримував саморобний бронепоїзд – 76-міліметрова гармата, встановлена на залізничній платформі.

Більшість вояків-крутянців були вихованцями вищих військових навчальних закладів і мали достатньо вишколу, щоб під командуванням досвідчених старшин брати участь у бою. Під Крутами загинули, за різними оцінками, 70–100 оборонців, у тому числі 27 вояків Студентської чоти, які потрапили в полон і були вбиті. Натомість з боку більшовиків загинули щонайменше 300 вояків.

Що рідко згадувалося приналежно до бою під Крутами, так це його геополітичний контекст і значення. Бій українських воїнів проти більшовицької армії біля залізничної станції на Чернігівщині затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для підписання Брестського мирного договору з країнами Четверного Союзу. Це означало визнання самостійної Української Народної Республіки субʼєктом міжнародних відносин.

Однак, військам Муравйова вдалося заволодіти Києвом. Влаштований більшовиками терор у місті – ще одна сумнозвісна «візитівка», яка стала ознакою російського війська, що через понад сотню років знову прийшло в Україну і вчиняє терор щодо місцевого населення на захоплених територіях.

Однак не лише це повторилося через понад сотню років. На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в районі Крут знову повторився бій між українським та російським військами, який тривав із 28 лютого до 3 березня 2022 року. За свідченнями жителів Крутянської громади, росіяни втратили в тому протистоянні близько 200 військових.

Вшанування чину оборонців Крут – важлива частина нашої національної пам’яті, яка нагадує, що державність без армії неможлива. Хоробрість та жертовність крутянців зробила їх символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.

Дізнатись більше про оборону Крут можна з інформаційних матеріалів, підготовлених командою Український інститут національної пам'яті.

#Крути #бійпідкрутами

​​#FightForUkraine

Аеророзвідник Олег Собченко загинув 24 січн я у Вугледарі на Донеччині під час артилерійського обстрілу. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.

Олег Собченко багато років працював над відновленням меморіалів та могил вояків Армії Української Народної Республіки, був членом команди благодійного фонду «Героїка». Як тесляр та каменяр власноруч робив пам’ятники.

Його також знали як громадського діяча й екоактивіста. Боровся за збереження річки Рось, був виконавчим директором благодійного фонду «Сейв Рось».

«Олег був всюди, де можна уявити українського націоналіста – на всіх революціях, у судах і на майданах, на фронті та в майстерні. Його біографію можна розділити на 10 чоловіків і вийде 10 достойних життєписів», – зазначають на сторінці Громадського сектору Євромайдану.

Собченко був другом і земляком майданівця, журналіста Василя Сергієнка, якого викрали й закатували у квітні 2014 року.

Адвокатка у справах Майдану Євгенія Закревська називає Олега принциповим:
«Я в певному сенсі заздрила Василю Сергієнку, що в нього є друг Олег Собченко. Щось у цьому є, коли існує людина, яка у випадку твого вбивства знайде по гарячих слідах закопане тіло, витягне на світло й те тіло, і всю історію вбивства. Аж до замовника. Переб'є чувакам всю малину й на 15 років наперед не дасть спокійно жити убивцям. Дасть свідчення. Підтримуватиме дружину, подружиться з адвокатом. Виколупає мозок слідчим і прокурорам. Ходитиме на суди. Приводитиме журналістів. Судитиметься з замовником за те, щоб називати речі своїми іменами, а вбивць – вбивцями».

Під час Революції гідності в Черкасах Олег отримав численні травми від беркутівців. За діяльність під час Майдану отримав орден «За мужність» III ступеню. У квітні 2014 року поїхав добровольцем на Донбас. Понад півтора року був снайпером. Здобув досвід контактних боїв.

«Його знання та вміння були неоціненні в перші хаотичні тижні війни. Завдяки йому я лишився живий», – згадує його друг Ігор Луценко.

Під час повномасштабного вторгнення Олег Собченко служив у складі екіпажу аеророзвідки. Його група зробила ефектні відеокадри російсько-української війни. Зокрема – знищення російського вертольота біля села Козаровичі на Київщині. За оборону столиці отримав другий орден «За мужність» II ступеню.

«1 березня прибули до Козаровичів для аеророзвідки на позиції біля дамби. Це важливий напрям, а обороняло його семеро вояків із нашої бригади. Я бігав між флангами з «калашом» та снайперською гвинтівкою – намагався показати ворогу, що нас більше, ніж є насправді», – згадував ті дні в інтерв’ю Олег Собченко.

За словами військового, колишнього народного депутата Ігоря Луценка, Олег мав живий розум та бойовий досвід, знав, що робити:
«Знаю, завдяки Собченку вистояв Київ. Коли в березні біля Козаровичів група російських десантників спробувала захопити греблю річки Ірпінь, Олег узяв командування на себе й зметикував, як відбити атаку. Ми не дали можливості росіянам узяти під контроль Ірпінь – річку, яка потім розлилася й вирішальним чином допомогла захистити столицю з півночі, втримати Мощун. З Олегом ми пройшли найспекотніші бої цієї війни – Мощун, Лисичанськ, Бахмут», – написав у фейсбук Ігор Луценко.

Олег Собченко жив у Корсуні-Шевченківському на Черкащині. 4 грудня йому виповнилося 49 років. Залишилася дружина й дочка.🖤🇺🇦

В інтервʼю для UkraineWorld голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович розповів:

🟨 на чому базується російська політика памʼяті та як вона впливає на ставлення росіян до війни,
🟨 як змінювалася російська риторика про українців та агресію щодо України після 2014-го і після лютого 2022-го,
🟨 чи вплинуло повномасштабне вторгнення на українську індентичність та яке місце радянського і російського імперського періодів історії в українській політиці памʼяті⬇️

Поширюйте серед англомовних друзів.

***
Anton Drobovych, the Head of the Ukrainian Institute of National Remembrance about the differences in approaches to the politic of memory in Russia and Ukraine.
Also read about:
🟨 Russian policies towards Ukrainians after 2014 and 2022
🟨 changes in Ukrainian identity since the Russian full-scale invasion

https://ukraineworld.org/articles/analysis/memory-politics

​​🇧🇬Парламент Болгарії ухвалив резолюцію, якою визнали Голодомор в Україні 1932–1933 років геноцидом українського народу.

💭У резолюції йдеться, що будь-яке заперечення, виправдання та применшення геноциду сприйматиметься як наруга над пам'яттю мільйонів людей, які загинули внаслідок Голодомору. Під час обговорення кілька депутатів, які висловилися на підтримку резолюції, нагадали про злочини Росії в нинішній війні проти України.

👉Детальніше на сайті Інституту.

​​#ПатрониЗСУ

14 жовтня 2021 року 101-ша окрема бригада охорони Генерального штабу Збройних сил України отримала почесне найменування імені генерал-полковника Геннадія Воробйова.

Геннадій Воробйов народився 25 червня 1961 року в грузинському місті Ахалкалакі в родині військового. Його дитинство пройшло в Білій Церкві на Київщині.

💬 «Мій батько Петро Миколайович був кадровим офіцером, я з дитинства пізнав усі радощі служби в найвіддаленіших гарнізонах. Разом із солдатами я ходив до армійського клубу, просякнутого запахом кирзи, на кіносеанси. Разом із солдатами їв солдатську кашу, а кращого делікатесу, ніж пайка чорного хліба з коваликом масла й гарячий чай із трьома шматочками твердючого рафінованого цукру, я, повірте, не знав», – згадував в інтерв’ю.

Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище. Служив у складі радянської армії в Забайкаллі та Німецькій Демократичній Республіці.

▪️1993-го здобув освіту у Військовій академії. Продовжив службу в Збройних силах України.
▪️У 1990-х обіймав командні посади в 6-й механізованій бригаді Національної гвардії, а також 24-й та 128-й механізованих бригадах.
▪️Із 2002 року був заступником командира 34-го армійського корпусу, а з 2006-го командиром 13-го армійського корпусу.

18 листопада 2009 року Геннадія Воробйова призначили командувачем Сухопутних військ ЗСУ. Після ухвалення режимом Януковича «диктаторських законів» 16 січня 2014 року генерал-полковник наступного дня подав у відставку. Вважають, що він відмовився виконувати наказ про застосування армії для придушення Революції гідності.

За формальними ознаками потрапив під люстрацію 2014 року, але згодом повернувся на службу. Став першим заступником начальника Генерального штабу. За словами колишнього головного військового прокурора України Анатолія Матіоса, Геннадій Воробйов ухвалював рішення про відхід українських військових із Дебальцевого в лютому 2015-го, щоб не допустити повторення Іловайської трагедії.

💬 «Воробйов першим на чолі групи офіцерів Генштабу виїхав під Слов'янськ у 2014-му, організував перший штаб АТО під Ізюмом і давав перші, найважливіші накази. Своїм авторитетом відновлював армію і змушував її воювати. Іноді всупереч саботажу генералів та офіцерів, які підпали під російський вплив. Це не означає, що Воробйов у всьому діяв безпомилково, але це професіонал», – писав про генерала головний редактор сайту «Цензор.Нет» Юрій Бутусов.

У 2016-му Геннадія Воробйова призначили начальником Національного університету оборони імені Івана Черняховського. Він намагався впроваджувати в навчальні програми бойовий досвід, отриманий під час перших років російсько-української війни.
Помер Геннадій Воробйов 11 лютого 2017 року від серцевого нападу у своєму робочому кабінеті.

🎖 За заслуги перед Україною відзначений орденами Богдана Хмельницького усіх трьох ступенів, а також орденом «За мужність» III ступеню, державними та відомчими медалями.

🇺🇦 101-ша бригада – елітне з’єднання Збройних сил. Крім функцій охорони та обслуговування Генерального штабу ЗСУ, воїни бригади з 2014 року беруть участь у російсько-українській війні. Обороняли місто Дебальцеве до завершення операції в лютому 2015-го. З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року 101-ша бригада обороняла Київ.

​​Волонтер Андрій Леванчук вивозив людей з окупованого Ірпеня.

У відповідь на питання, як зберегти памʼять про війну в публічному просторі, він каже, що показав би маршрут евакуації:

«Показати будинки, бомбосховища, як люди сиділи й де, як вони виходили у двір під звуки вибухів і стрілянини.
Треба зберегти певні квартали. На вулиці Северинівській в Ірпені є квартал, який першим зазнав авіаційного бомбардування. Я його зберіг би. Він максимально передає страхіття війни. Лишити його таким обпаленим. Повернути зруйновану військову техніку, яка там стояла, знищені машини. Повернути мангали, де люди готували їсти. З того двору ми вивозили померлих... Це був би не тільки меморіал війни, а й меморіал памʼяті тут загиблих».

Свідчення Андрія є одним із тих, які Державне агентство розвитку туризму України зібрало під час роботи над концепцією маршрутів памʼяті війни. Ці відеозаписи, з одного боку, фіксують історії людей, які пережили окупацію і стали свідками воєнних злочинів. А з іншого, – містять думки щодо того, як зберігати та вшановувати памʼять про російсько-українську війну.

Це та інші свідчення ДАРТ передав до Архіву усної історії Український інститут національної пам'яті, детальніше про це можна на сайті УІНП.

Послухати спогади Андрія Леванчука можна на YouTube Інституту.

​​4 лютого в Полтаві відбувся круглий стіл на тему «Реалізація державної політики подолання наслідків русифікації та тоталітаризму в місті Полтаві та Полтавській області». Обговорення організували Міністерство культури та інформаційної політики, Експертна рада з питань подолання русифікації та тоталітаризму при МКІП та Полтавська обласна військова адміністрація.

Проведення круглого столу було зумовлене тим, що Полтавська міська влада не усунула з публічного простору пам’ятники, встановлені на честь перемоги Московського царства над союзними військами шведського короля Карла XII та гетьмана Івана Мазепи в Полтавській битві 1709 року.

Чотири місяці тому Експертна рада з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при Міністерстві культури та інформаційної політики України рекомендувала усунути з публічного простору Полтави пам’ятники, які звеличують Російську імперію та її армію:

▪️Монумент Слави, встановлений на честь 100-річчя перемоги Московського царства в Полтавській битві;

▪️пам'ятник на місці відпочинку російського імператора Петра І;

▪️пам'ятник російському військовому та посадовцю, коменданту Полтави Олексію Келіну.

У роботі круглого столу взяли участь міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, заступник міністра Тарас Шевченко, народні депутати, керівники області та міста, члени Експертної ради з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при МКІП, регіональний представник Українського інституту національної памʼяті в Полтавській області Олег Пустовгар.

«Для Кремля і Путіна будь-яка пам’ятка на території України, пов’язана з пригніченням нашої держави та прославлянням Російської імперії, – це привід, щоб сюди відправляти танки. Тому звичайним перейменуванням пам’яток тут не обійтися. Маємо це усвідомлювати. На місці кожного з тих пам’ятників, які прославляють Російську імперію, має бути інший пам’ятник чи сквер, присвячений Україні», – наголосив міністр Олександр Ткаченко. Він закликав місцевих керманичів не затягувати процес дерусифікації в Полтаві.

🏛Що пропонує місцева влада?

Заступник міського голови Полтави Валерій Пархоменко висловив пропозицію створити кластер російської монументальної пропаганди на території музею «Поле Полтавської битви» й перемістити туди міські памʼятники, які прославляють Російську імперію.

Цю ідею підтримав регіональний представник УІНП у Полтавській області Олег Пустовгар, але із застереженням: крім перенесення пам’ятників, необхідно докласти зусиль для коректного означення цієї частини музейної експозиції. Щоб відвідувачі не лише бачили приклади монументальної імперської пропаганди, але й розуміли, що вони символізують та як Росія використовувала монументальне мистецтво у пропагандистських цілях.

За словами міністра культури Олександра Ткаченка, очікується, що впродовж місяця міська влада Полтави надасть конкретні пропозиції щодо переміщення памʼяток.

​​#FightForUkraine

Військовий льотчик Данило Мурашко із 24 лютого здійснив 141 бойовий виліт. Він знищував броньовану техніку та живу силу противника. 27 січня під час бойового завдання його літак пошкодив ворожий винищувач. Данило міг врятуватися, але між своїм життям і життям цивільних людей – обрав останнє. Він відвів літак від селища й не встиг катапультуватися. Пілоту було 24 роки.

На його рахунку до 70 одиниць броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів, приблизно 30 автоцистерн із паливно-мастильними матеріалами, близько 600 ліквідованих окупантів.

Данило Мурашко народився в Ніжині. Закінчив у Чернігові ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, потім Харківський університет Повітряних сил. Служив у 299-й бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, був командиром авіаційної ланки в складі ескадрильї. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького всіх трьох ступенів.

Його бабуся Ольга розповідає, що Данило з двох років мріяв бути льотчиком.

Командир Данила, Ростислав Лазаренко, згадує, що в той день Мурашко не мав летіти, але попросив вийти на завдання у парі з ним. Цей виліт став для пілота фатальним. Останні слова Данила в ефірі: «Я відверну від населеного пункту».

«Поблизу селища Шабельківки на Донеччині пілот, попри малу висоту польоту, до останньої секунди намагався відвести літак від житлових будинків. Втратив висоту, не зміг безпечно катапультуватися й загинув смертю Героя», – йдеться в повідомленні про загибель Данила Мурашка на сторінці бригади.

Командування військової частини представило Данила Мурашка до звання Героя України (посмертно).

Поховали Данила у Ніжині 30 січня. Залишилася дружина Дар'я.🖤🇺🇦

​​9 лютого минає 100-та річниця останнього бою холодноярців у Лук’янівській вʼязниці – повстання полонених отаманів Холодного Яру та інших борців за незалежність України, яких більшовицька влада засудила до розстрілу. Розповідаємо цю історію детальніше👇

І повіє вогонь новий з Холодного Яру…🔥

У міру більшовицької окупації України, в 1920–1921 роках тут розгортається повстанський рух під командуванням місцевих отаманів. Повстанці проголошували «повстанські республіки» та захищали місцеве населення від більшовицької влади, яка активно запроваджувала політику виїмки продовольства. Більшовицька влада придушувала повстанський рух, застосовуючи весь можливий злочинний апарат: масові каральні акції, публічні страти родичів повстанців, захоплення в заручники цілих населених пунктів, жителів яких підозрювали у допомозі рухові спротиву більшовицькій окупації. Все це, з одного боку, посилювало лють повстанських загонів, а з іншого – в умовах постійної нестачі продовольства та зброї, через терор більшовиків, а також без звʼязку з українським урядом на еміграції – повстанський рух почав занепадати.

Операція «Заповіт»❎

Розуміючи, що повстанські загони – це головний ворог більшовицького режиму в Україні, чекісти організували спецоперацію «Заповіт», метою якої була ліквідація відразу всіх отаманів.

Навесні 1922 року Черкащиною шириться чутка, що в Україну прибули два петлюрівських емісари зі штабу в екзилі – полковник Гамалія (Петро Трохименко) та сотник Завірюха (Юхим Терещенко) – обоє були завербовані агентами більшовицької спецслужби ВЧК. Повстанські отамани швидко вийшли на контакт із новоприбулими емісарами, які говорили, що приїхали за розпорядженням Симона Петлюри та Юрія Тютюнника, щоб організувати всеукраїнське повстання, яке буде підтримане зовні.

Все літо 1922 року Гамалія та Завірюха їздили Наддніпрянщиною та Подніпров’ям, налагоджуючи контакти з місцевими отаманами. Чекістські агенти викликали таку довіру в отаманів, що ті ділилися з ними власними здогадками про можливих чекістських сексотів у власних рядах.

Звенигородський полон⛓

У вересні 1922 року Гамалія опублікував відозву, в якій ішлось, що повстання повинно початись 1 жовтня з паралельним наступом Армії УНР із-за кордону. Перед тим, 28 вересня, мав відбутись отаманський з’їзд у Звенигородці. На з’їзд відмовились їхати меншість. Решта ж отаманів вирушили до Звенигородки, де потрапили в полон ВЧК.

Останній бій холодноярських отаманів🇺🇦

Холодноярців утримували в Лук’янівській тюрмі в Києві. Їх тримали в камері № 1 тюремного підвідділу – тюрподу, фактично у підвальному приміщенні тюрми. Слідство над отаманами тривало до 2 лютого 1923 року, всіх засудили до страти. Розуміючи, що втрачати їм нічого, ув’язнені камери № 1 тюрподу Лук’янівської тюрми вирішили дати останній бій більшовикам.

9 лютого під час ранкової роздачі окропу їм вдалося захопити бак з окропом, вилити на тюремного наглядача та заволодіти його револьвером. Після цього повстанці потрапили в канцелярію тюрми, забрали 14 рушниць та набої. Відчинили інші камери та закликали виходити тих, хто хоче боротися. Відразу вирватися за межі вʼязниці повсталим не вдалося, тож вони забарикадувалися в тюрмі та вели прицільний вогонь по вартових. Згодом зробили пожежу в тюрмі – щоб утекти під прикриттям димової завіси. Однак Лук’янівська в’язниця була оточена. Всі 38 повстанців загинули при спробі втечі. Серед учасників останнього бою були не лише холодноярські отамани, а й старшини армії УНР та галицькі сотники Січових стрільців.

Реабілітація майже через сто років⚖️

Вперше про реабілітацію учасників повстання в Лук’янівській тюрмі заговорили після відновлення Україною незалежності в 1991 році. Однак у 1994-му начальник відділу Київської обласної прокуратури Ленчевський та заступник прокурора Київської області Калюжний відмовили в реабілітації повстанців. Відновлення у правах та реабілітація холодноярців відбулися після Революції гідності, у 2016 році рішенням Апеляційного суду Київської області.
#ХолоднийЯр

​​Памʼятник Миколі Ватутіну переносять із Маріїнського парку в центрі Києва до музейного простору❗️

8 лютого міжвідомча робоча група з вивчення питань усунення памʼятних обʼєктів, повʼязаних з історією та культурою Росії й СРСР, з публічного простору Києва при Київській міській раді ухвалила рішення демонтувати памʼятник радянському генералу Миколі Ватутіну, розташований у Маріїнському парку.

Міська влада переносить монумент до музейного простору. Також обговорюється перенесення могили Миколи Ватутіна (нагадаємо, що памʼятник є намогильною спорудою) на Лукʼянівське військове кладовище, де лежать інші солдати, офіцери та генерали, які воювали у Другій світовій війні.

6 лютого міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко підписав наказ, яким памʼятники Миколі Ватутіну та Валерію Чкалову в Києві були визнані такими, що не підлягають занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Перенесення памʼятника генерала Ватутіна є частиною процесу подолання наслідків русифікації й тоталітаризму в Україні, який вийшов на новий рівень після повномасштабного російського вторгнення (хоча консультації щодо можливого перенесення поховання Миколи Ватутіна велися ще з 2015 року). А також відходом від радянської практики масово розташовувати в центральних частинах міст поховання, які слугують ідеологічній меті, перетворюючи парки, сквери та рекреаційні зони на некрополі.

Переміщення контроверсійних радянських памʼятників до музейних та інших відповідних установ є цивілізованим рішенням, яке запобігає актам вандалізму щодо таких монументів і дерадянізує символічний простір українських міст.

❗️Історичну довідку про Миколу Ватутіна можна прочитати на сайті УІНП.

#ватутін
#дерусифікація

​​9 лютого депутати Київської міської ради перейменували 31 вулицю, провулок, проспект, бульвар та площу, назви яких пов'язані з російською імперською чи радянською спадщиною. Зокрема історичні назви отримали площа Перемога у Шевченківському районі Києва та проспект Перемоги, який простягається Шевченківським, Солом’янським та Святошинським районами столиці.

Площа Перемоги відтепер називається Галицька. Цю назву отримала 1869 року, бо звідси починався шлях із Києва до Галичини. У більш пізніх згадках також трапляється назва Галицький базар.

Інша неофіційна назва площі – Єврейський базар, скорочено Євбаз. У районі Галицької площі жили та працювали представники єврейської громади. До 1930-х років там функціонувала синагога, яку радянська влада перетворила в їдальню заводу «Транссигнал». Площею Перемоги це місце стало 1952 року на честь перемоги СРСР у радянсько-німецькій війні. А в 1982-му до ще однієї річниці перемоги на площі з’явився обеліск на честь міста-героя Києва.

Проспекту Перемоги також повернули історичну назву. Відтепер він називається Берестейським. Таку ж назву отримали прилеглі до нього Брест-Литовське шосе та Брест-Литовський провулок.

Історично проспект теж називався Брест-Литовський. Обидві назви позначають одне й те ж місто, однак Брест-Литовськ – це імперська назва Бреста, а питомо український варіант – Берестя.

Символічно, що історичну назву проспекту повернули у 105-ту річницю підписання Берестейського миру 1918 року, який де-факто визнав самостійність та суб’єктність Української Народної Республіки в міжнародних відносинах.

Брест-Литовський проспект довгий час існував і в радянський період. На проспект Перемоги його перейменували з пропагандистською метою 1985 року з нагоди помпезного державного відзначення перемоги СРСР у радянсько-німецькій війні.

Серед інших історичні назви отримали узвіз Герцена – він став Реп'яхівим Яром, вулиця Петрівська тепер називається Вознесенським Яром, а вулиця Трудова – Чмелівим Яром.

У столиці загалом перейменували 268 міських об’єктів.