Як Росія знищує Харків архітектора Бекетова
3 березня виповнюється 161 рік від дня народження архітектора Олексія Бекетова. Саме за його проєктами розбудовувався #Харків наприкінці ХІХ – початку XX століть.
Олексій Бекетов – харківʼянин. Його батько Микола Бекетов був ученим, академіком, належав до основоположників фізичної хімії.
Олексій навчався в Харківському реальному училищі та приватній художній школі Марії Раєвської-Іванової. Фах архітектора здобув у Петербурзькій академії мистецтв. З 1890 року викладав у Харківському технологічному інституті. Загалом Олексій Бекетов був знаним у Харкові педагогом та співпрацював із багатьма навчальними закладами міста: художнім училищем та інститутом, інженерно-будівельним інститутом, інститутом комунального будівництва.
Крім архітектури, малював пейзажі, зокрема, створив низку пейзажів Криму.
Помер Олексій Бекетов у 1941 році в окупованому нацистами Харкові.
За його проєктами збудовано понад 40 громадських та житлових будівель Харкова у неоренесансному чи модерному стилі.
Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року російська армія почала нищити Харків, а з ним – і творчу спадщину Олексія Бекетова. У каруселі 👆 розповідаємо про архітектурні роботи Бекетова, які найбільше постраждали впродовж минулого року.
#russiaruinsculture
#stoprussia
#russiadestroys
3 березня виповнюється 161 рік від дня народження архітектора Олексія Бекетова. Саме за його проєктами розбудовувався #Харків наприкінці ХІХ – початку XX століть.
Олексій Бекетов – харківʼянин. Його батько Микола Бекетов був ученим, академіком, належав до основоположників фізичної хімії.
Олексій навчався в Харківському реальному училищі та приватній художній школі Марії Раєвської-Іванової. Фах архітектора здобув у Петербурзькій академії мистецтв. З 1890 року викладав у Харківському технологічному інституті. Загалом Олексій Бекетов був знаним у Харкові педагогом та співпрацював із багатьма навчальними закладами міста: художнім училищем та інститутом, інженерно-будівельним інститутом, інститутом комунального будівництва.
Крім архітектури, малював пейзажі, зокрема, створив низку пейзажів Криму.
Помер Олексій Бекетов у 1941 році в окупованому нацистами Харкові.
За його проєктами збудовано понад 40 громадських та житлових будівель Харкова у неоренесансному чи модерному стилі.
Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року російська армія почала нищити Харків, а з ним – і творчу спадщину Олексія Бекетова. У каруселі 👆 розповідаємо про архітектурні роботи Бекетова, які найбільше постраждали впродовж минулого року.
#russiaruinsculture
#stoprussia
#russiadestroys
❤18😢4
#FightForUkraine
Григорій Янченко — відомий у Херсоні волонтер. З 2014 року він збирав гроші на потреби Збройних сил України біля херсонського торговельного центру «Фабрика».
«Дядя Гриша», як його називають херсонці та військові, яким він допомагає, народився в містечку Ічні на Чернігівщині. Навчався в Авдіївському профтехучилищі та працював на будівництві місцевого коксохімічного заводу. Згодом, ще в радянський час, служив у повітряно-десантних військах. Після демобілізації переїхав до Херсона, працював на будівництві. З часом старі рани, які Янченко отримав на військовій службі, дали про себе знати. Григорій переніс 34 операції. Йому ампутували обидві ноги та частину пальців рук.
Після того як у 2014 році Росія розпочала військову агресію проти України, Григорій Янченко дуже хотів чимось допомогти українським захисникам. Саме тому зважився на збір грошей просто на вулиці.
💬 «Найважче було зважитися на це морально. Я ж ніколи не був «попрошайкою», все життя працював, ніколи ні в кого нічого не просив, розраховував тільки на себе. Заспокоював себе, що це я прошу гроші не для себе, а для хлопців, які нас захищають. Мені дуже хотілося їм хоч чимось допомогти. Якби в мене була хоч одна нога чи пальці на руках, щоб стріляти, я був би з ними. А так – роблю, що можу і як можу», – розповідав волонтер.
З червня 2014-го, крім збору коштів для військових, Григорій Янченко возив на фронт продовольство та необхідний інвентар. До початку широкомасштабного вторгнення він разом з іншими волонтерами об’їздив чи не всю зону бойових дій на Донбасі.
У 2015 році Григорія Янченка відзначили званням «Почесний житель Херсону» за волонтерську діяльність.
На початку тимчасової окупації Херсону росіянами чоловік залишився в місті. Навіть в окупації продовжив збирати гроші на ЗСУ! Щоранку він приїздив у людні місця. Вмикав на колонці українські пісні та збирав пожертви. Місцеві його знали. Знали також, для кого він збирає кошти.
💬 «Кожного дня я виїжджав наче на мінне поле: зранку все могло бути добре, але чи повернешся ти ввечері — невідомо», — згадував волонтер.
Григорій Янченко планував дочекатися звільнення Херсону в місті. Та наприкінці вересня 2022-го отримав погрози від співробітника російського ФСБ. Григорію вдалося евакуюватися до Запоріжжя. Там він зупинився у волонтерському центрі «Солдатський привал» та продовжив збирати гроші на ЗСУ.
До Херсону повернувся в листопаді, після звільнення ❤️🇺🇦
Григорій Янченко – один з героїв книги «Волонтери: сила небайдужих» Наталки Позняк-Хоменко, виданої Українським інститутом національної памʼяті. Електронний варіант книги є у вільному доступі.
❗️ Український інститут національної памʼяті продовжує збирати свідчення про людяні та мужні діяння під час російсько-української війни. Детальна інформація про збір за посиланням.
Григорій Янченко — відомий у Херсоні волонтер. З 2014 року він збирав гроші на потреби Збройних сил України біля херсонського торговельного центру «Фабрика».
«Дядя Гриша», як його називають херсонці та військові, яким він допомагає, народився в містечку Ічні на Чернігівщині. Навчався в Авдіївському профтехучилищі та працював на будівництві місцевого коксохімічного заводу. Згодом, ще в радянський час, служив у повітряно-десантних військах. Після демобілізації переїхав до Херсона, працював на будівництві. З часом старі рани, які Янченко отримав на військовій службі, дали про себе знати. Григорій переніс 34 операції. Йому ампутували обидві ноги та частину пальців рук.
Після того як у 2014 році Росія розпочала військову агресію проти України, Григорій Янченко дуже хотів чимось допомогти українським захисникам. Саме тому зважився на збір грошей просто на вулиці.
💬 «Найважче було зважитися на це морально. Я ж ніколи не був «попрошайкою», все життя працював, ніколи ні в кого нічого не просив, розраховував тільки на себе. Заспокоював себе, що це я прошу гроші не для себе, а для хлопців, які нас захищають. Мені дуже хотілося їм хоч чимось допомогти. Якби в мене була хоч одна нога чи пальці на руках, щоб стріляти, я був би з ними. А так – роблю, що можу і як можу», – розповідав волонтер.
З червня 2014-го, крім збору коштів для військових, Григорій Янченко возив на фронт продовольство та необхідний інвентар. До початку широкомасштабного вторгнення він разом з іншими волонтерами об’їздив чи не всю зону бойових дій на Донбасі.
У 2015 році Григорія Янченка відзначили званням «Почесний житель Херсону» за волонтерську діяльність.
На початку тимчасової окупації Херсону росіянами чоловік залишився в місті. Навіть в окупації продовжив збирати гроші на ЗСУ! Щоранку він приїздив у людні місця. Вмикав на колонці українські пісні та збирав пожертви. Місцеві його знали. Знали також, для кого він збирає кошти.
💬 «Кожного дня я виїжджав наче на мінне поле: зранку все могло бути добре, але чи повернешся ти ввечері — невідомо», — згадував волонтер.
Григорій Янченко планував дочекатися звільнення Херсону в місті. Та наприкінці вересня 2022-го отримав погрози від співробітника російського ФСБ. Григорію вдалося евакуюватися до Запоріжжя. Там він зупинився у волонтерському центрі «Солдатський привал» та продовжив збирати гроші на ЗСУ.
До Херсону повернувся в листопаді, після звільнення ❤️🇺🇦
Григорій Янченко – один з героїв книги «Волонтери: сила небайдужих» Наталки Позняк-Хоменко, виданої Українським інститутом національної памʼяті. Електронний варіант книги є у вільному доступі.
❗️ Український інститут національної памʼяті продовжує збирати свідчення про людяні та мужні діяння під час російсько-української війни. Детальна інформація про збір за посиланням.
❤36👍1
Україна потребує реформи державної системи свят, але така реформа має бути комплексною та системною❗️
Напередодні #8березня в українському суспільстві загострюється дискусія, чи повинна ця дата залишатися вихідним днем і державним святом загалом. Ставлення до цього з боку громадян все ще неоднозначне, як показало проведене в застосунку #Дія опитування. За оприлюдненими результатами, майже 62% із 2,1 млн учасників опитування проголосували за те, щоб зберегти вихідний. Ще майже 33% – за те, щоб цей день був робочим. І 5% не визначилися зі своїм ставленням.
Проте дискусія довкола 8 березня є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
До повномасштабного вторгнення фахівці Українського інституту національної памʼяті брали участь у напрацюванні законопроєкту «Про свята, памʼятні дати та скорботні дні». Восени 2021 року документ проходив громадське обговорення. Проте робота не була завершена у звʼязку з широкомасштабною війною. Вочевидь, вона потребує продовження.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому першопочатково це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну і послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із точки зору походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську і пострадянську традицію «свята весни й краси». Проте чи варто відмовлятися і від правозахисного аспекту цієї дати, який був основоположним?
8 березня може повністю зникнути з українського календаря дат. Або стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення першопочаткових змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час. І залишитися датою, яка щороку буде нагодою проаналізувати, якого поступу ми досягаємо в захисті прав людини.
🔸🔸🔸🔸🔸
Нагадаємо, традиція відзначення окремої дати, яка б акцентувала увагу на відсутності рівності між чоловіками та жінками (перш за все у питаннях виборчих та трудових прав), з’являється на початку ХХ століття у США з ініціативи тамтешніх феміністок та соціалісток. Повноцінно на міжнародному рівні відзначається після 1977 року, відколи Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції №32/142 ухвалила відповідне рішення, в якому закликала «всі держави проголосити відповідно до їхніх історичних та національних традицій та звичаїв будь-який день року Днем ООН за права жінок та міжнародний мир».
Напередодні #8березня в українському суспільстві загострюється дискусія, чи повинна ця дата залишатися вихідним днем і державним святом загалом. Ставлення до цього з боку громадян все ще неоднозначне, як показало проведене в застосунку #Дія опитування. За оприлюдненими результатами, майже 62% із 2,1 млн учасників опитування проголосували за те, щоб зберегти вихідний. Ще майже 33% – за те, щоб цей день був робочим. І 5% не визначилися зі своїм ставленням.
Проте дискусія довкола 8 березня є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
До повномасштабного вторгнення фахівці Українського інституту національної памʼяті брали участь у напрацюванні законопроєкту «Про свята, памʼятні дати та скорботні дні». Восени 2021 року документ проходив громадське обговорення. Проте робота не була завершена у звʼязку з широкомасштабною війною. Вочевидь, вона потребує продовження.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому першопочатково це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну і послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із точки зору походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську і пострадянську традицію «свята весни й краси». Проте чи варто відмовлятися і від правозахисного аспекту цієї дати, який був основоположним?
8 березня може повністю зникнути з українського календаря дат. Або стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення першопочаткових змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час. І залишитися датою, яка щороку буде нагодою проаналізувати, якого поступу ми досягаємо в захисті прав людини.
🔸🔸🔸🔸🔸
Нагадаємо, традиція відзначення окремої дати, яка б акцентувала увагу на відсутності рівності між чоловіками та жінками (перш за все у питаннях виборчих та трудових прав), з’являється на початку ХХ століття у США з ініціативи тамтешніх феміністок та соціалісток. Повноцінно на міжнародному рівні відзначається після 1977 року, відколи Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції №32/142 ухвалила відповідне рішення, в якому закликала «всі держави проголосити відповідно до їхніх історичних та національних традицій та звичаїв будь-який день року Днем ООН за права жінок та міжнародний мир».
👍24👎3😁3❤2🔥1
#НематеріальнаСпадщинаУкраїни
У березні виповнюється 15 років, як Україна ратифікувала Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини, яку держави-члени ЮНЕСКО ухвалили у 2003-му.
За ці 15 років 5 елементів нематеріальної культурної спадщини України були включені до Списку Всесвітньої нематеріальної спадщини людства.
Якщо Світова спадщина ЮНЕСКО приділяє увагу видатним матеріальним культурним цінностям, які вважають надбанням усього людства, то нематеріальна культурна спадщина – це про знання і традиції.
Концепція нематеріальної спадщини виникла в 1990 роках. Розробка Конвенції про її охорону тривала з 2001 до 2003 року. Згідно з документом, до нематеріальної культурної спадщини належать:
🔸усні традиції та форми вираження, в тому числі мова як носій нематеріальної культурної спадщини;
🔸виконавські мистецтва;
🔸звичаї, обряди, свята;
🔸знання та звичаї, що стосуються природи та всесвіту;
🔸знання та навички, пов'язані з традиційними ремеслами.
Які 5 елементів нематеріальної культурної спадщини родом з України вже включені до Списку ЮНЕСКО, дізнавайтеся з каруселі👆
У Національному переліку елементів нематеріальної культурної спадщини значно більше – 62.
Зокрема, сюди входять такі традиційні ремесла, як карпатське ліжникарство (виготовлення ліжників – товстих вовняних виробів, якими вкриваються чи застеляють меблі) та бортництво (різновид бджільництва, поширений на півночі Житомирщини та Рівненщини, коли бджіл розводять у бортях – видовбаних колодах, як навішують на дерева у лісі). Або ж традиція рослинного килимарства села Решетилівка на Полтавщині, пісенна традиція села Лука поблизу Києва, гуцульська писанка та рецепт аяклака – м’ясного пиріжка, який готують караїми Мелітополя.
У каруселі використані матеріали Міністерства культури та інформаційної політики України 👆
У березні виповнюється 15 років, як Україна ратифікувала Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини, яку держави-члени ЮНЕСКО ухвалили у 2003-му.
За ці 15 років 5 елементів нематеріальної культурної спадщини України були включені до Списку Всесвітньої нематеріальної спадщини людства.
Якщо Світова спадщина ЮНЕСКО приділяє увагу видатним матеріальним культурним цінностям, які вважають надбанням усього людства, то нематеріальна культурна спадщина – це про знання і традиції.
Концепція нематеріальної спадщини виникла в 1990 роках. Розробка Конвенції про її охорону тривала з 2001 до 2003 року. Згідно з документом, до нематеріальної культурної спадщини належать:
🔸усні традиції та форми вираження, в тому числі мова як носій нематеріальної культурної спадщини;
🔸виконавські мистецтва;
🔸звичаї, обряди, свята;
🔸знання та звичаї, що стосуються природи та всесвіту;
🔸знання та навички, пов'язані з традиційними ремеслами.
Які 5 елементів нематеріальної культурної спадщини родом з України вже включені до Списку ЮНЕСКО, дізнавайтеся з каруселі👆
У Національному переліку елементів нематеріальної культурної спадщини значно більше – 62.
Зокрема, сюди входять такі традиційні ремесла, як карпатське ліжникарство (виготовлення ліжників – товстих вовняних виробів, якими вкриваються чи застеляють меблі) та бортництво (різновид бджільництва, поширений на півночі Житомирщини та Рівненщини, коли бджіл розводять у бортях – видовбаних колодах, як навішують на дерева у лісі). Або ж традиція рослинного килимарства села Решетилівка на Полтавщині, пісенна традиція села Лука поблизу Києва, гуцульська писанка та рецепт аяклака – м’ясного пиріжка, який готують караїми Мелітополя.
У каруселі використані матеріали Міністерства культури та інформаційної політики України 👆
👍19❤3
Як в СРСР 8 березня перетворилося з Міжнародного дня робітниць у свято мам, весни й краси👇
Часто можна почути, що Міжнародний жіночий день #8березня – це суто комуністичне свято, нав’язане більшовиками. Однак, в самому СРСР ставлення до 8 березня було різним, а дата пережила кілька трансформацій на догоду більшовицькій пропаганді.
Російські більшовики запровадили 8 березня як державне свято у 1921 році. Головною ініціаторкою цього стала діячка міжнародного феміністичного руху та більшовичка Олександра Коллонтай. Вона переконала більшовицького лідера Володимира Леніна зробити 8 березня державним святом.
Однак, це не був Міжнародний жіночий день чи Міжнародний день за права жінок, як його відзначають у світі. Це був Міжнародний день робітниць. Саме так у своїй програмній статті «охрестив» 8 березня Володимир Ленін. Радянська більшовицька пропаганда використала рух за емансипацію жінок у світі для посилення мобілізації жінок на важкі промислові та сільськогосподарські виробництва.
Образ колгоспниці, яка розриває зв’язок зі старим світом патріархального села та працює на благо соціалізму, впроваджуючи колективізацію, активно поширювався в часи Сталіна.
«Селянко, рви старого сітки, грамотною будь, працюй у раді, сядь за книгу, не бійся, неписьменність навчанням бий. Лише В.К.П. (Всеросійська комуністична партія – ред.) не в словах, а насправді веде селянок до щасливої мети… Чим удома терпіти дитячий садок, з матерями налагоджуй дитячий будинок. Селянкам стійким, випробуваним, чесним, у лавах комуністичної партії місце», – закликали пропагандистські плакати до 8 березня.
За Сталіна почали експлуатувати образ матері в пропаганді. Тоталітарний режим потребував великої кількості людського ресурсу, а відтак – великої кількості народжених дітей. Саме тому в 1940 роках спершу вводять «податок на бездітність» (його скасували лише наприкінці 1980-х), а згодом у системі нагород Радянського Союзу формується лінійка нагород за народження дітей: звання «Мати-героїня», орден «Материнська слава» в трьох ступенях та медаль Материнства у двох ступенях.
Після Другої світової війни 8 березня з дня емансипації жінки через працю почав потроху трансформуватися в «день жіночності та краси». Зокрема, на пропагандистських плакатах жінку зображали ще в уніформі та з елементами робочого інвентарю, але все частіше з квітами. Змінювалось і звертання з соціально-професійного (селянка, колгоспниця, робітниця) на більш нейтральне «дорогі жінки».
У 1965 році 8 березня як Міжнародний жіночий день офіційно став не лише державним святом, а й вихідним у СРСР (до цього день вважався святковим, але робочим). До влади прийшов Леонід Брежнєв, а з ним і так звані «застійні роки», коли радянська влада формувала нову ідеологію «другого світу» та «радянського способу життя». Свято 8 березня в цьому наративі займало особливе місце на рівні з «Днем Перемоги». Комуністична партія почала активно пропагувати тезу про те, що в СРСР будь-яка нерівність між чоловіком та жінкою подолана. Саме тоді у вжитку навіть на рівні офіційних привітань почали з’являтися поняття «свято жіночності та краси» і «жінка – окраса колективу».
Саме комуністичне керівництво СРСР «застійного періоду» перетворило для радянських громадян Міжнародний жіночий день з памʼятної дати про права жінок на свято «усіх жінок» із застіллями, квітами та подарунками. А потім ця «традиція» перекочувала у країни пострадянського простору. Повернення Міжнародному жіночому дню первинного правозахисного змісту, який був вихолощений у радянський час, також є одним з елементів відходу від радянського тоталітарного спадку.
На цю ж тему радимо статтю з коментарями істориків на УП.Життя.
Часто можна почути, що Міжнародний жіночий день #8березня – це суто комуністичне свято, нав’язане більшовиками. Однак, в самому СРСР ставлення до 8 березня було різним, а дата пережила кілька трансформацій на догоду більшовицькій пропаганді.
Російські більшовики запровадили 8 березня як державне свято у 1921 році. Головною ініціаторкою цього стала діячка міжнародного феміністичного руху та більшовичка Олександра Коллонтай. Вона переконала більшовицького лідера Володимира Леніна зробити 8 березня державним святом.
Однак, це не був Міжнародний жіночий день чи Міжнародний день за права жінок, як його відзначають у світі. Це був Міжнародний день робітниць. Саме так у своїй програмній статті «охрестив» 8 березня Володимир Ленін. Радянська більшовицька пропаганда використала рух за емансипацію жінок у світі для посилення мобілізації жінок на важкі промислові та сільськогосподарські виробництва.
Образ колгоспниці, яка розриває зв’язок зі старим світом патріархального села та працює на благо соціалізму, впроваджуючи колективізацію, активно поширювався в часи Сталіна.
«Селянко, рви старого сітки, грамотною будь, працюй у раді, сядь за книгу, не бійся, неписьменність навчанням бий. Лише В.К.П. (Всеросійська комуністична партія – ред.) не в словах, а насправді веде селянок до щасливої мети… Чим удома терпіти дитячий садок, з матерями налагоджуй дитячий будинок. Селянкам стійким, випробуваним, чесним, у лавах комуністичної партії місце», – закликали пропагандистські плакати до 8 березня.
За Сталіна почали експлуатувати образ матері в пропаганді. Тоталітарний режим потребував великої кількості людського ресурсу, а відтак – великої кількості народжених дітей. Саме тому в 1940 роках спершу вводять «податок на бездітність» (його скасували лише наприкінці 1980-х), а згодом у системі нагород Радянського Союзу формується лінійка нагород за народження дітей: звання «Мати-героїня», орден «Материнська слава» в трьох ступенях та медаль Материнства у двох ступенях.
Після Другої світової війни 8 березня з дня емансипації жінки через працю почав потроху трансформуватися в «день жіночності та краси». Зокрема, на пропагандистських плакатах жінку зображали ще в уніформі та з елементами робочого інвентарю, але все частіше з квітами. Змінювалось і звертання з соціально-професійного (селянка, колгоспниця, робітниця) на більш нейтральне «дорогі жінки».
У 1965 році 8 березня як Міжнародний жіночий день офіційно став не лише державним святом, а й вихідним у СРСР (до цього день вважався святковим, але робочим). До влади прийшов Леонід Брежнєв, а з ним і так звані «застійні роки», коли радянська влада формувала нову ідеологію «другого світу» та «радянського способу життя». Свято 8 березня в цьому наративі займало особливе місце на рівні з «Днем Перемоги». Комуністична партія почала активно пропагувати тезу про те, що в СРСР будь-яка нерівність між чоловіком та жінкою подолана. Саме тоді у вжитку навіть на рівні офіційних привітань почали з’являтися поняття «свято жіночності та краси» і «жінка – окраса колективу».
Саме комуністичне керівництво СРСР «застійного періоду» перетворило для радянських громадян Міжнародний жіночий день з памʼятної дати про права жінок на свято «усіх жінок» із застіллями, квітами та подарунками. А потім ця «традиція» перекочувала у країни пострадянського простору. Повернення Міжнародному жіночому дню первинного правозахисного змісту, який був вихолощений у радянський час, також є одним з елементів відходу від радянського тоталітарного спадку.
На цю ж тему радимо статтю з коментарями істориків на УП.Життя.
❤21👍8
«..Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»©️
9 березня 1814 року на Черкащині народився художник і поет Тарас Шевченко.
Кобзаря без перебільшення називають національним поетом – співцем і символом поневоленого народу, що бореться за свободу.
Найкращим підтвердженням цьому слугує те, наскільки близький Шевченко нам сьогодні. Тарас виглядав абсолютно органічно в образі майданівця, який поширювали під час Революції гідності. Його цитували протестувальники. Пронизана символізмом світлина бюста Кобзаря з простреленою головою у Бородянці на початку широкомасштабного російського вторгнення розлетілася медіа та відгукнулася багатьом українцям. Як і відео зі звільненої Балаклії, коли українські військові знімають російський плакат, а під ним – портрет Кобзаря з його відомим «Борітеся – поборете».
Два століття тому Тарас Шевченко повстав проти Російської імперії у культурному сенсі. Сьогодні українці протистоять тому ж імперському рецидиву. Тож нічого дивного, що Кобзар так по-живому присутній у критичні для народу моменти.
З нашого боку важливо – вміти читати його так само по-справжньому та глибоко, як він відчував свій народ і країну.
#Шевченко
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»©️
9 березня 1814 року на Черкащині народився художник і поет Тарас Шевченко.
Кобзаря без перебільшення називають національним поетом – співцем і символом поневоленого народу, що бореться за свободу.
Найкращим підтвердженням цьому слугує те, наскільки близький Шевченко нам сьогодні. Тарас виглядав абсолютно органічно в образі майданівця, який поширювали під час Революції гідності. Його цитували протестувальники. Пронизана символізмом світлина бюста Кобзаря з простреленою головою у Бородянці на початку широкомасштабного російського вторгнення розлетілася медіа та відгукнулася багатьом українцям. Як і відео зі звільненої Балаклії, коли українські військові знімають російський плакат, а під ним – портрет Кобзаря з його відомим «Борітеся – поборете».
Два століття тому Тарас Шевченко повстав проти Російської імперії у культурному сенсі. Сьогодні українці протистоять тому ж імперському рецидиву. Тож нічого дивного, що Кобзар так по-живому присутній у критичні для народу моменти.
З нашого боку важливо – вміти читати його так само по-справжньому та глибоко, як він відчував свій народ і країну.
#Шевченко
❤25❤🔥5👍1
10 березня 2023 року чимало медіа та установ написали, що цього дня на державному рівні відзначають День Державного Гімну. Насправді таке державне свято поки що офіційно не запроваджене. На дату Дня Державного Гімну можуть претендувати й 10-те, і 6 березня.
Розповідаємо чому👇
6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила чинний досі Закон «Про Державний Гімн України». Цим законом національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» затвердили як державний. Першу строфу пісні Чубинського дещо змінили на: «Ще не вмерла України і слава, і воля».
Хоча музичну складову національного гімну Верховна Рада ухвалила ще в січні 1992 року, на ухвалення слів та відповідного закону знадобилося ще понад десятиліття.
Чому тоді говорять про 10 березня?
Бо вперше пісню «Ще не вмерла Україна», яка утвердилася як національний гімн, публічно виконали 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний концертний номер перших у Галичині світських «вечерниць в пам’ять Тараса».
Цікаво й символічно, що вірш «Ще не вмерла Україна» був створений у Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині.
📜 У 1863 році у четвертому номері львівського літературно-політичного часопису «Мета» серед інших поезій Тараса Шевченка був надрукований вірш «Ще не вмерла Україна». Тому в Галичині він певний час вважався твором Кобзаря. Насправді ж автором вірша був український етнограф, громадський діяч, поет Павло Чубинський, який написав його у Києві восени 1862 року.
🎼 Цей вірш сподобався Михайлу Вербицькому. Спочатку композитор поклав його на музику як сольну пісню, яку сам виконав на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі. А щоб усі члени «Громади» могли цю патріотичну пісню співати разом, Вербицький зробив з неї хорову композицію.
До слова, народився автор музики тепер уже Державного Гімну України Михайло Вербицький 4 березня.
Вочевидь, і наявність серед державних свят Дня Державного Прапора, й те, як суспільство відгукнулося на дату, повʼязану з Державним Гімном, свідчать про необхідність офіційного запровадження Дня Державного Гімну.
Про автора вірша «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського коротко розповідає один із роликів Українського інституту національної пам'яті.
Розповідаємо чому👇
6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила чинний досі Закон «Про Державний Гімн України». Цим законом національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» затвердили як державний. Першу строфу пісні Чубинського дещо змінили на: «Ще не вмерла України і слава, і воля».
Хоча музичну складову національного гімну Верховна Рада ухвалила ще в січні 1992 року, на ухвалення слів та відповідного закону знадобилося ще понад десятиліття.
Чому тоді говорять про 10 березня?
Бо вперше пісню «Ще не вмерла Україна», яка утвердилася як національний гімн, публічно виконали 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний концертний номер перших у Галичині світських «вечерниць в пам’ять Тараса».
Цікаво й символічно, що вірш «Ще не вмерла Україна» був створений у Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині.
📜 У 1863 році у четвертому номері львівського літературно-політичного часопису «Мета» серед інших поезій Тараса Шевченка був надрукований вірш «Ще не вмерла Україна». Тому в Галичині він певний час вважався твором Кобзаря. Насправді ж автором вірша був український етнограф, громадський діяч, поет Павло Чубинський, який написав його у Києві восени 1862 року.
🎼 Цей вірш сподобався Михайлу Вербицькому. Спочатку композитор поклав його на музику як сольну пісню, яку сам виконав на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі. А щоб усі члени «Громади» могли цю патріотичну пісню співати разом, Вербицький зробив з неї хорову композицію.
До слова, народився автор музики тепер уже Державного Гімну України Михайло Вербицький 4 березня.
Вочевидь, і наявність серед державних свят Дня Державного Прапора, й те, як суспільство відгукнулося на дату, повʼязану з Державним Гімном, свідчать про необхідність офіційного запровадження Дня Державного Гімну.
Про автора вірша «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського коротко розповідає один із роликів Українського інституту національної пам'яті.
YouTube
180-річчя Павла Чубинського
Цього року Україна відзначила 180-річчя з дня народження відомого фольклориста, етнографа і громадського діяча Павла Платоновича Чубинського. Більшості він відомий як автор тексту Гімну «Ще не вмерла Україна». Але для своїх сучасників він був передусім невтомним…
❤13👍6
🇧🇪Бельгійський парламент визнав Голодомор геноцидом українського народу.
Палата представників Бельгії ухвалила таку резолюцію 10 березня 2023 року. За визнання проголосували 117 членів бельгійського парламенту. Утримались 10 парламентарів. Жоден не проголосував проти.
Про що, зокрема, йшлося в резолюції бельгійського парламенту:
▪️Голодомор 1932–1933 років, який вбив мільйони українців, «був цинічно спланований і жорстоко здійснений радянським режимом з метою навʼязати радянську політику колективізації сільського господарства, пригнітити український народ та його національну ідентичність».
▪️Сьогоднішня російська агресія супроводжується знищенням енергетичної та аграрної інфраструктури, а також блокуванням постачання зерна з України, що може призвести до нової хвилі голоду у світі.
▪️Формування комплексної історичної та правової оцінки злочинів Радянського Союзу має величезне значення для спільної європейської історичної свідомості та пам’яті, а отже, для підвищення стійкості суспільства до сучасних загроз демократії.
Бельгійські парламентарі закликали всі колишні радянські республіки відкрити архіви, які містять дані про штучний голод 1932–1933 років, для незалежних дослідників та громадських установ задля дослідження політичних репресій та злочинів комуністичного тоталітарного режиму.
Станом на 10 березня 2023 року Голодомор визнали геноцидом парламенти 20 держав. Низка країн зробили це наприкінці 2022-го – початку 2023 року. Які саме – читайте за посиланням.
Палата представників Бельгії ухвалила таку резолюцію 10 березня 2023 року. За визнання проголосували 117 членів бельгійського парламенту. Утримались 10 парламентарів. Жоден не проголосував проти.
Про що, зокрема, йшлося в резолюції бельгійського парламенту:
▪️Голодомор 1932–1933 років, який вбив мільйони українців, «був цинічно спланований і жорстоко здійснений радянським режимом з метою навʼязати радянську політику колективізації сільського господарства, пригнітити український народ та його національну ідентичність».
▪️Сьогоднішня російська агресія супроводжується знищенням енергетичної та аграрної інфраструктури, а також блокуванням постачання зерна з України, що може призвести до нової хвилі голоду у світі.
▪️Формування комплексної історичної та правової оцінки злочинів Радянського Союзу має величезне значення для спільної європейської історичної свідомості та пам’яті, а отже, для підвищення стійкості суспільства до сучасних загроз демократії.
Бельгійські парламентарі закликали всі колишні радянські республіки відкрити архіви, які містять дані про штучний голод 1932–1933 років, для незалежних дослідників та громадських установ задля дослідження політичних репресій та злочинів комуністичного тоталітарного режиму.
Станом на 10 березня 2023 року Голодомор визнали геноцидом парламенти 20 держав. Низка країн зробили це наприкінці 2022-го – початку 2023 року. Які саме – читайте за посиланням.
❤🔥19🔥3❤1
#FightForUkraine
Дмитро Коцюбайло був першим добровольцем, якого за життя нагородили вищою державною відзнакою — званням «Герой України». Все доросле життя легендарного командира пройшло на фронтах російсько-української війни.
Народився Дмитро у селі Задністрянському Івано-Франківської області. Він був нащадком воїнів Української повстанської армії. Навчався у Бовшівській загальноосвітній школі. Згодом вступив до будівельного ліцею в Івано-Франківську, де вчився на художника.
«Він тихенько сидів собі на останній парті. І що йому говориш, яке завдання йому не даєш: «От, Дімо, треба намалювати ось таке, у нас така-от тематика до Нового року, наприклад, треба намалювати плакат», — він безвідмовно малював, як звичайними фарбами, так і вітражними на склі. Малював і на тканині. Ще у нас є така тема «батик», у нього вдавалося», — згадувала викладачка Ольга Комарчук.
Саме через любов до живопису у війську Дмитро обрав позивний «Да Вінчі» на честь знаного італійського художника та винахідника епохи Відродження Леонардо да Вінчі.
Ще ліцеїстом Дмитро взяв участь у Революції гідності. Одразу після Майдану 18-річним долучився до Добровольчого українського корпусу «Правого сектора». У 2014 році «Да Вінчі» важко поранили в ключицю. Та після відновлення він повернувся у стрій. Брав участь у визволенні Карлівки, селища Піски, Авдіївки, а також у боях під Степанівкою, Савур-Могилою, Старогнатівкою, в обороні Донецького аеропорту. У складі Добровольчого українського корпусу Дмитро пройшов шлях до командира штурмової роти.
У 2022 році штурмову роту «Вовки Да Вінчі» переформували у перший окремий механізований батальйон «Вовки Да Вінчі» у складі 67-ї окремої механізованої бригади. Дмитро «Да Вінчі» Коцюбайло командував батальйоном у званні молодшого лейтенанта. Підрозділ брав участь у боях на Київщині, у Запорізькій області, контрнаступі на Харківщині та в обороні Бахмуту.
Загинув Дмитро 7 березня 2023 року внаслідок осколкового поранення від обстрілу російськими «Градами», обороняючи Бахмут.
Двоюрідний брат Дмитра та боєць батальйону «Вовки Да Вінчі» з позивним «Рудя»розповів: «Дмитро завжди йшов першим у бій і останнім виходив з поля бою. Я був поруч, коли він загинув. Нас накрили «Градами», і він останнім забігав у бліндаж»
🖤🇺🇦
Дмитро Коцюбайло був першим добровольцем, якого за життя нагородили вищою державною відзнакою — званням «Герой України». Все доросле життя легендарного командира пройшло на фронтах російсько-української війни.
Народився Дмитро у селі Задністрянському Івано-Франківської області. Він був нащадком воїнів Української повстанської армії. Навчався у Бовшівській загальноосвітній школі. Згодом вступив до будівельного ліцею в Івано-Франківську, де вчився на художника.
«Він тихенько сидів собі на останній парті. І що йому говориш, яке завдання йому не даєш: «От, Дімо, треба намалювати ось таке, у нас така-от тематика до Нового року, наприклад, треба намалювати плакат», — він безвідмовно малював, як звичайними фарбами, так і вітражними на склі. Малював і на тканині. Ще у нас є така тема «батик», у нього вдавалося», — згадувала викладачка Ольга Комарчук.
Саме через любов до живопису у війську Дмитро обрав позивний «Да Вінчі» на честь знаного італійського художника та винахідника епохи Відродження Леонардо да Вінчі.
Ще ліцеїстом Дмитро взяв участь у Революції гідності. Одразу після Майдану 18-річним долучився до Добровольчого українського корпусу «Правого сектора». У 2014 році «Да Вінчі» важко поранили в ключицю. Та після відновлення він повернувся у стрій. Брав участь у визволенні Карлівки, селища Піски, Авдіївки, а також у боях під Степанівкою, Савур-Могилою, Старогнатівкою, в обороні Донецького аеропорту. У складі Добровольчого українського корпусу Дмитро пройшов шлях до командира штурмової роти.
У 2022 році штурмову роту «Вовки Да Вінчі» переформували у перший окремий механізований батальйон «Вовки Да Вінчі» у складі 67-ї окремої механізованої бригади. Дмитро «Да Вінчі» Коцюбайло командував батальйоном у званні молодшого лейтенанта. Підрозділ брав участь у боях на Київщині, у Запорізькій області, контрнаступі на Харківщині та в обороні Бахмуту.
Загинув Дмитро 7 березня 2023 року внаслідок осколкового поранення від обстрілу російськими «Градами», обороняючи Бахмут.
Двоюрідний брат Дмитра та боєць батальйону «Вовки Да Вінчі» з позивним «Рудя»розповів: «Дмитро завжди йшов першим у бій і останнім виходив з поля бою. Я був поруч, коли він загинув. Нас накрили «Градами», і він останнім забігав у бліндаж»
🖤🇺🇦
😢31👍5❤1