Про відповідальність росіян і трибунал для РФ — в інтерв’ю голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича для медіа Сили територіальної оборони ЗСУ↙️

https://youtu.be/_V9X2QQ86Hs

#RussianWarInUkraine
#russianwar
#геноцид
#stoprussia

Аудіоальбом «Пісні Української революції» відзначено Шевченківською премією💥

10 березня 2023 року Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив лауреатів премії. У номінації «Музичне мистецтво» премією відзначили гурт «Хорея Козацька» – Тараса Компаніченка, Максима Бережнюка, Северина Данилейка, Ярослава Криська, Сергія Охрімчука – за аудіоальбом «Пісні Української революції».

Вітаємо!

Аудіоальбом був створений гуртом «Хорея Козацька» та його лідером Тарас Компаніченко з ініціативи Українського інституту національної пам'яті.

Це вже другий проєкт, створений у співпраці з УІНП, який відзначено Шевченківською премією. У 2020 році лауреаткою у номінації «Публіцистика, журналістика» стала воєнна кореспондентка Євгенія Подобна з книгою «Дівчата зрізають коси».

Аудіоальбом «Пісні Української революції» можна безкоштовно слухати на ютуб-каналі Інституту (посилання у першому коментарі). До музичної збірки увійшли пісні класиків української літератури: Олександра Олеся, Грицька Чупринки, Миколи Вороного, Христі Алчевської та інших. Літературні твори поклали на музику композитори: Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Олександр Кошиць, Яків Степовий, Павло Синиця, Костянтин Богуславський, Левко Ревуцький.

Також Комітет із Шевченківської премії оголосив переможців у номінаціях «Література», «Публіцистика, журналістика», «Літературознавство і мистецтвознавство», «Кіномистецтво».

Водночас голова Комітету Юрій Макаров звернувся до Президента України з проханням доповнити наявні номінації додатковим конкурсом «За внесок у перемогу»👇

«Комітет разом із Міністерством культури та інформаційної політики та Офісом Президента України найближчим часом розробить зміни до положення про премію. Оголошується прийом заявок на участь у додатковому конкурсі. Премія «За внесок у перемогу» встановлюється на час воєнного стану в країні», – йдеться у коментарі голови Комітету.

Переможців додаткового конкурсу разом із цьогорічними переможцями у сталих номінаціях, імена яких уже визначив та оприлюднив Комітет, оголосять усіх разом 22 травня, у день перепоховання Кобзаря.

#шевченківськапремія

​​Сьогодні ми вшановуємо добровольців – людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб захистити країну🇺🇦

І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства.

Одна з наших суперсил💪

У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію.

У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно йшли на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя.

Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!

Чому День українського добровольця відзначається 14 березня?⬇️

14 березня 2014-го на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили 500 бійців Самооборони Майдану. Вони сформували перший добровольчий батальйон для захисту України від російської гібридної агресії на Сході.

Навесні того ж року виникла низка добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції.

У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.

Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати.

Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в українській армії.

🔈Запрошуємо сьогодні, о 16:00, на тематичну зустріч: історики та військові проведуть паралелі між сучасним добровольчим рухом та його аналогами з нашого минулого.

📲Розмова транслюватиметься онлайн на фейсбук-сторінці Українського інституту національної пам'яті.

На банері – памʼятник воїну-добровольцю у Деснянському районі Києва, встановлений у 2016 році. Фото Данііла Шамкіна.

#добровольці
#український_доброволець
#ДеньДобровольця

​​#ПатрониЗСУ
4 грудня 2019 року 201-й зенітній ракетній бригаді присвоєно почесне найменування гетьмана Пилипа Орлика. Ця бригада входить до складу Повітряних сил ЗСУ. Її основне завдання – охорона повітряного простору Миколаївської області.

Патрон бригади – гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик був одним із найближчих соратників Івана Мазепи. Він увійшов в історію як співавтор «Пактів і конституцій законів і вольностей Війська Запорозького» — першого українського конституційного акта.

Він очолив першу українську політичну еміграцію та майже 30 років провів у вигнанні. До кінця життя намагався використати найменший шанс, щоб об’єднати Європу в антимосковську коаліцію та звільнити Україну.

Народився майбутній гетьман у селі Косуті, що зараз на території Білорусі, у шляхетській родині чеського походження. Його батько Степан Орлик загинув у битві під Хотином 1621 року. Пилипу на той момент виповнився рік.

Орлик навчався в єзуїтській Віленській та Києво-Могилянській академіях. Був учнем філософа, поета і богослова Стефана Яворського. Знав вісім європейських мов, а також давньогрецьку й латину.

Він пройшов шлях від писаря Київської духовної консисторії до Генерального писаря та гетьмана Війська Запорозького. Став довіреною особою гетьмана Івана Мазепи. Прагнучи повернення Україні колишніх вольностей і суб’єктності в європейській політиці, Пилип Орлик підтримав гетьмана Мазепу в його планах піти на союз зі шведами проти Петра I.

Після поразки під Полтавою в 1709 році разом із союзниками та козацькою старшиною відійшов до Бендер, на територію Османської імперії.

📜 У Бендерах, після смерті Івана Мазепи, 5 квітня 1710 року на спільній раді старшини та козацтва Пилипа Орлика обрали гетьманом у вигнанні. Тоді ж було проголошено «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького», відомі також як Конституція Пилипа Орлика.

⚔️ Заручившись підтримкою Швеції та Османської імперії, Пилип Орлик у 1711 році з 16-тисячним військом, у якому були запорожці, буджацькі татари, шведи та поляки під командуванням Юзефа Потоцького, почав визвольний похід на Україну. Військо підійшло до Білої Церкви на Київщині та почало осаду. Проте на цьому етапі татарські загони знялися й рушили додому, грабуючи дорогою українські села. Правобережні козаки, які приєдналися до Орлика, кинулися рятувати свої родини. Військо суттєво скоротилося, й Пилип Орлик був змушений відступити.

Наступні 30 років в еміграції гетьман не полишав надій знайти підтримку ідеї української державності у володарів Франції, Великої Британії, Ватикану, Саксонії, Прусії. Після смерті Пилипа Орлика в 1742 році об’єднати європейських монархів в антимосковську коаліцію намагався його син – Григір.

🇺🇦 До початку січня 2022 року зенітний ракетний дивізіон 201-ї бригади імені гетьмана Пилипа Орлика перебував у районі бойових дій на Сході України. Зараз він несе на бойове чергування з охорони повітряного простору південної частини України й відбиває ракетні атаки росіян.

На банері портрет Пилипа Орлика у виконанні художника Артура Орльонова.

​​Сьогодні виповнюється рік, як 16 березня 2022-го російська авіація скинула на будівлю драмтеатру в Маріуполі дві 500-кілограмові бомби.

Приміщення театру слугувало укриттям для цивільних. Спереду та позаду будівлі були великі написи «ДЕТИ», чітко помітні на супутникових знімках. За оцінками очевидців, у драмтеатрі перебувало близько тисячі осіб.

Вибух зруйнував будівлю зсередини. Кількість жертв цього воєнного злочину російської армії досі невідома та навряд чи буде точно встановлена. Адже окупанти вивезли та поховали тіла загиблих у братській могилі. Маріупольська міська рада ще в березні 2022 року озвучувала, що жертвами стали близько 300 осіб. Згодом у журналістських розслідуваннях із посиланням на очевидців фігурувала цифра у близько 600 загиблих🕯

«Коли ми почули звук літака і моторошний звук падаючої бомби – встигли за ці хвилини забігти в кімнату звукозапису, це було цокольне приміщення без вікон. Це нас врятувало. Посипалась штукатурка, нагорі кричали люди, а потім вони затихли. Знайомий Сергій Сьомін підійшов і сказав: «театру більше немає, збирайтесь скоріше, бо там трупи, нам треба вибиратись, сходинки будуть валитись». Я взяла валізу, рюкзак з документами і кота – і ми вискочили, в чому були. Переступали через трупи, бо на сходинках були люди. Коли вибігли, на першому поверсі я бачила вбиту дитину. Це все було як в тумані. Коли ми вискочили з театру – за нами ще було 20 людей з валізами, і ми почали бігти в сторону моря. Тоді ж почався артобстріл і не давали зробити евакуацію людей під завалами», – згадує музична керівниця драмтеатру Маріуполя, акторка Віра Лебединська.

Росія заперечує свій злочин та, окупувавши Маріуполь, зробила все, щоб «замести сліди».

У квітні-травні 2022 року радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко повідомляв, що окупанти розбирають завали та вивозять тіла загиблих. У грудні 2022-го він же повідомив, що окупаційна влада зносить будівлю драматичного театру. А станом на початок лютого 2023 року Андрющенко розповів, що драмтеатр розібрано, залишились дві зовнішні стіни.

Одразу після злочинного бомбардування зі зруйнованої будівлі вдалося вибратися живими близько 130 людям. Більшість із них вижили у той жахливий день 16 березня завдяки бомбосховищу в театрі, яке витримало вибух потужних бомб. Люди, які загинули внаслідок авіабомбардування, переважно були на польовій кухні біля театру або всередині будівлі, але за межами бомбосховища.

Із бомбосховища вдалося вийти живим актору театру Дмитру Муранцеву: «Я отямився від запаху чаду у підвалі. Дуже боявся, що ми заживо залишимося під завалами і будемо довго помирати. Одразу побіг перевірити, чи не завалило вихід з підвалу. Побачив промінь світла, що там люди виходять, взяв документи і вибіг назовні. Я побачив апокаліпсис. Там був відчай. Навколо бігають люди, гора цегли, каміння, яке кричить – бо там люди під завалами, а ти чомусь не під завалами. І ти для цього спеціально нічого не зробив. Тобі просто пощастило, що ти опинився тут, а не там. Люди намагаються дістати своїх дітей, або діти намагаються дістати своїх батьків. Бігають навколо цих величезних цеглин».

Віра Лебединська та Дмитро Муранцев – двоє акторів, які вижили під час бомбардування, – з часом переїхали до Ужгорода. Вони розповідають міжнародним та українським ЗМІ правду про день, коли російська авіація вчинила воєнний злочин, скинувши бомби на цивільне населення.

Вцілілий колектив маріупольського драмтеатру з девʼяти людей у травні 2022 року зміг облаштуватися на новому місці – їх прийняв Закарпатський обласний музично-драматичний театр в Ужгороді. Колективу надали театральне приміщення і житло, ужгородці двічі приносили реквізити для вистав. Уже в липні Донецький академічний обласний драматичний театр – така повна назва драмтеатру в Маріуполі – поставив для глядачів в Ужгороді премʼєрну виставу. За цей час театр поставив п’ять нових вистав для місцевої громади.

#WarCrimes
#RussianWarCrimes
#Маріуполь #драмтеатр #mariupol

#історіїмісцьвійни #меморіалізаціявійни

Які місця на Київщині могли б увійти до «Маршруту памʼяті»?

На думку Ігоря Литвинюка, секретаря оперативного штабу по відновленню життєдіяльності Бучанського району, це – Гостомель, ірпінський міст, Дмитрівка, де був танковий бій, Бородянка та Буча.

Інтервʼю з Ігорем Литвинюком про меморіалізацію місць російсько-української війни у Київській області записало Державне агентство розвитку туризму України. Цей та інші записи ДАРТ передав на зберігання до Архіву усної історії Український інститут національної пам'яті. Переглянути раніше оприлюднені відео можна на ютуб-каналі УІНП.

​​Трагічне відео — український військовий стоїть у ямі без амуніції, викурює цигарку, промовляє «Слава Україні!», а потім під крики російської лайки його розстрілюють – на початку березня облетіло інформаційний простір. У відповідь на слова страченого воїна тисячі українців у соцмережах відповіли «Героям слава!».

Згодом Служба безпеки підтвердила, що українським захисником, якого розстріляли росіяни, був Олександр Мацієвський.

Олександр народився 1980 року в Кишиневі, столиці Молдови. Рано втратив батька, мати працювала на взуттєвій фабриці. У Молдові Олександр закінчив школу та здобув фах електромонтажника.

Певний час Мацієвський жив у Росії. Поїхав туди на відновлення зруйнованого повінню міста Ленськ у Якутії. Там чоловік одружився, в нього народився син. Згодом родина перебралась до Ніжина на Чернігівщині, де жили родичі дружини Олександра. До Ніжина з Молдови переїхала і його мама — Параска Демчук.

«Він народився у Молдові, тривалий час жив у Росії, але був готовий віддати життя за Україну...», — розповідає мама Олександра Мацієвського.

До початку широкомасштабного російського вторгнення Олександр працював електромонтером у команді ВДНГ – Національного комплексу «Експоцентр України» в Києві.

«Був дуже привітним, веселим, хорошим хлопцем, працелюбним спеціалістом. З початком повномасштабної війни одразу добровольцем пішов захищати Батьківщину. Завжди передзвонював і казав "Враг не пройдет"...», — розповів генеральний директор ВДНГ Євген Мушкін.

У перший день повномасштабного вторгнення Олександр пішов у Ніжинський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, щоб стати до лав Сил оборони. Відразу його не мобілізували, тож допомагав укріпляти оборону Ніжина: рив окопи, вартував на блокпостах, готував «коктейлі Молотова».

11 березня Олександра зарахували до ніжинського батальйону 119-ї окремої бригади ТрО. У складі сил ТрО він брав участь у звільненні Чернігівщини. Потім навчався на снайпера. А в листопаді 2022 року Олександра перевели на Донеччину. Він обороняв Бахмут і Соледар.

30 грудня 2022-го роту вогневої підтримки, в якій служив Олександр, направили в район села Красна Гора, яке тоді контролювали росіяни. У ході 12-годинного бою рота успішно відбила атаки ворога. Однак, обірвався звʼязок з групою з п’яти бійців, що діяла на крайньому фланзі оборони. У тій групі був Олександр. Під час того бою він потрапив у полон, після чого українця стратили на камеру.

❗️Цей злочин вкотре засвідчив, що російські військові нехтують звичаями війни та нормами міжнародного права, яке зобовʼязує до належного поводження з військовополоненими.

Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець розіслав відео з розстрілом омбудсменам різних країн, а міністр закордонних справ Дмитро Кулеба закликав прокурора Міжнародного кримінального суду Каріма Хана розпочати негайне розслідування.

Тіло Олександра Мацієвського повернули додому в лютому 2023 року.

Президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив його вищою державною відзнакою — званням Героя України🖤🇺🇦

Відео з розстрілом шокувало цинічністю російських військових та викликало повагу до подвигу Мацієвського в багатьох відомих людей у світі. Зокрема, в пам’ять про Олександра висловилися міністр закордонних справ Латвії Едгар Рінкевичс, колишній астронавт та військовий льотчик Скотт Келлі, старший політичний радник Гельсінської комісії США Пол Массаро. У Міністерстві закордонних справ Молдови, громадянином якої був Олександр, зазначили, що показову страту військового варто кваліфікувати як воєнний злочин та грубе порушення міжнародних гуманітарних законів.

«Чи стане це фото еквівалентом легендарного загиблого солдата Капи під час Громадянської війни в Іспанії? Непокора, безмежна мужність і це «Слава Україні!», яке він вигукнув перед смертю, – сьогодні ввечері всі друзі України в усьому світі відповідають цьому герою: "Героям Слава!"», — написав відомий французький філософ та публіцист Бернар-Анрі Леві.

#героямслава

​​Хто з російських воєнних злочинців уже отримав судові вироки⚖️

Відповідальність і покарання російських злочинців за агресію та воєнні злочини проти українців мають бути невіддільною складовою перемоги над рашизмом.

За даними Офісу Генерального прокурора, на 17 березня 2023 року правоохоронці зафіксували понад 72 тисячі воєнних злочинів, скоєних російськими військовими.

Україна разом із партнерами продовжує працювати над створенням Спеціального трибуналу, спираючись на досвід Нюрнберзького і Токійського трибуналів, на яких судили нацистських та японських воєнних злочинців часів Другої світової війни.

Водночас Україна використовує наявні судові механізми для притягнення винних до відповідальності – й міжнародні, як от Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, й усередині країни.

За даними представника Офісу Генерального прокурора Миколи Говорухи, які він оприлюднив під час круглого столу в Military Media Center, на 17 березня 2023 року:

◾️українські прокурори передали до суду обвинувальні акти щодо 105 осіб,
◾️29 із них отримали вирок суду,
◾️щонайменше 10 вироків суду військовим РФ оголосили особисто,
◾️присуджені терміни увʼязнення – від 8,5 до 15 років позбавлення волі.

Засуджені обстрілювали цивільну інфраструктуру, мародерили, вбивали, катували та викрадали людей, скоювали сексуальне насильство тощо.

З відкритих джерел можна ідентифікувати, що вироки отримали не лише військовослужбовці російської армії, а й найманці з приватної військової компанії «Редут».

◾️Першим вирок за воєнний злочин – убивство цивільного отримав 21-річний сержант Вадим Шишимарін. Відбулося це 23 травня, через 3 місяці після широкомасштабного вторгнення. Шишимаріна засудили до довічного увʼязнення, згодом апеляційний суд помʼякшив покарання до 15 років за ґратами. Вадим Шишимарін убив цивільного українця 28 лютого в селі Чупахівка Сумської області.

◾️За сексуальне насильство та побиття цивільних бійці 80 танкового батальйону з Челябінської області Руслан Кулієв та Андрій Чудін засуджені до 12 й 10 років позбавлення волі. На початку березня 2022 року вони зайняли будинок родини на Чернігівщині, в якому мешкала бабуся з онуком та неповнолітньою внучкою. Всі троє стали жертвами насилля з боку окупантів.

◾️Четверо російських військових отримали вироки суду за обстріли цивільної інфраструктури. Зокрема, екіпаж реактивної системи залпового вогню «Град» – Олександр Бобикін та Олександр Іванов обстрілювали Харківщину. 31 травня суд визнав військовослужбовців винними та присудив по 11,5 років ув’язнення. У листопаді Іванова обміняли.

Михайло Куліков, оператор-навідник танка, вистрілив осколково-фугасним снарядом по житловій багатоповерхівці у Чернігові наприкінці лютого 2022 року. Кулікова 8 серпня засудили до 10 років позбавлення волі. Його командира Леоніда Щьоткіна, який віддав наказ стріляти по будинку, обміняли в травні, а згодом заочно оголосили підозру.

2 березня 2023 року військового льотчика, який рік тому бомбардував цивільну інфраструктуру Харкова, засудили до 12 років позбавлення волі. Водночас засудженого льотчика включили до обмінного фонду.

◾️За пограбування і залякування цивільних, катування і незаконне утримання Сергій Захаров, Микола Філатов, Сергій Штайнер, Баясхалан Шультумов, Павло Анагаєв, Анвар Ірісханов, Олексій Оконніков, Шолбан Куулар, Іван Ооржак, Шактар-оол, Кежік-оол та Чаян Чинан отримали терміни увʼязнення від 8,5 до 12 років. Окупанти вчинили злочини, за які їх засуджено, на Київщині та Чернігівщині.

Частину вироків суд виніс заочно на основі наявних свідчень та ідентифікації злочинців.

◾️Також наприкінці грудня 2022 року заочно вироки у 9 та 10 років позбавлення волі отримали українці з Криму, колишні співробітники СБУ, що перейшли на бік ворога, – Андрій Тішенін та Артур Шамбазов. У 2015 році вони викрали та катували активіста Олександра Костенка, якого змушували зізнатися у побитті беркутівця на Майдані в Києві. Згодом Костенко був незаконно засуджений та увʼязнений в Росії на 4 роки.

​​#FightForUkraine

Юрій Коваленко відомий у наукових колах історик, археолог, краєзнавець. Він досліджував руїни Батурина та Глухівщину. Сьогодні, 22 березня, Юрію виповнилося б 57 років. Він загинув, захищаючи Україну, за тиждень до свого дня народження, 14 березня 2023-го, поблизу села Кузьмине Луганської області.

В інтерв’ю Юрій розповідав, що мав три освіти: психолога, електрика та історика. Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка закінчив уже в зрілому віці, серед одногрупників був найстаршим. Працював у Національному заповіднику «Глухів». На власних експонатах з нуля у Глухові створив музей археології.

Коваленко упродовж 26 років займався перепохованням воїнів, які полягли під час Другої світової війни. А з 2014-го став учасником місії «Чорний тюльпан». Їздив на тимчасово окуповану територію Донецької та Луганської областей з метою пошуку тіл загиблих українських військових. Ризикуючи життям, Юрій з колегами знайшов понад 150 тіл загиблих у боях за Іловайськ та Дебальцеве. За роботу в «Чорному тюльпані» нагороджений відзнакою Міністерства оборони України.

Брав участь у багатьох археологічних експедиціях. Досліджував гетьманські столиці: руїни Батурина, який у 1708 році спалили московські загарбники за наказом Петра І, та Глухівщину.

Мріяв дослідити долю бою під Крутами. Стверджував, що закінчення легендарного бою відбулося саме на Глухівщині. Займався історією могили, де були поховані крутянці.

За рік до повномасштабного російського вторгнення Юрій підписав контракт зі Збройними силами України. Брав участь у боях за Авдіївку в складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Вже перебуваючи на військовій службі, у 2021 році захистив кандидатську дисертацію у навчально-науковому інституті історії та соціогуманітарних дисциплін імені Лазаревського Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Шевченка. Він – автор понад 70 наукових статей.

З початку повномасштабного російського вторгнення Юрій Коваленко брав участь у боях за рідний Глухів на Сумщині, Чернігівщину, Київщину. Згодом Юрія перевели на Донбас.

«Ми з захопленням слухали твої розповіді про історію Батурина, Глухова, Чернігова та інших міст України, ми слухали неймовірні пісні у твоєму оригінальному та неймовірному виконанні; ми захоплювалися твоїми знаннями; ми завжди прислухалися до твоїх мудрих життєвих настанов; і ти завжди надихав нас своєю позитивністю, привітністю, закоханістю у життя», – написав у соцмережі бойовий побратим Юрія Олег Шкарупа.

Друзі відзначають, що Юрій мав чудовий голос та любив співати під гітару. Був бардом. У мережі збереглися записи пісень у його виконанні.

«Музика була окремою частиною його життя. Він грав на гітарі, баяні, сопілці та губній гармошці. Брав участь у “Червоній рутіʼ91”», – згадує дружина Оксана.

Юрій Коваленко нагороджений кількома грамотами від президента України – «За гуманітарну участь в АТО», «За заслуги перед ЗСУ», а також медаллю Української православної церкви «За жертовність та любов до України».

Похований у рідному селі Некрасовому на Сумщині. У воїна залишилися дружина Оксана, дві доньки Леся та Іванна й онучка Варвара.
🖤🇺🇦

​​Верховна Рада України ухвалила законопроєкт 7253, який після другого читання отримав назву «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії»❗️

Законопроєкт визначає правові засади очищення публічного простору України від маркерів російської імперської політики. Цей процес набрав обертів після широкомасштабного російського вторгнення.

Ухвалений законопроєкт визнає російську імперську політику злочинною та засуджує її.

Згідно з документом, пропагандою російської імперської політики є:
❎ публічна глорифікація або виправдання російської імперської політики,
❎ публічне використання продукції, що містить символіку російської імперської політики (крім передбачених законом винятків, які в основному стосуються документів, наукового обігу, архівів, колекцій та музейних просторів, а також поховань на кладовищах),
❎ публічне заперечення злочинів проти українського народу.

Закон містить перелік того, що належить до символіки російської імперської політики.

❌ Він забороняє розміщення таких символів у публічному просторі (поза окресленими винятками) та присвоєння назв, які «глорифікують, увічнюють, пропагують або містять символіку російської імперської політики», географічним обʼєктам, юридичним особам та обʼєктам права власності.

Перенести з публічного простору символи, які підпадають під дію закону, зобовʼязані органи місцевого самоврядування. Винятком є памʼятники, внесені до Державного реєстру нерухомих памʼяток, – у такому разі вступають у дію процедури, визначені законодавством про охорону культурної спадщини України.

Закон передбачає створення експертної комісії при Український інститут національної пам'яті, яка надаватиме фахові висновки з питань, які виникатимуть в ході реалізації закону, зокрема щодо щодо належності об’єктів до символіки російської імперської політики.

Крім того, документ на законодавчому рівні надає визначення таким термінам, як «поневолені народи Російської Федерації» та «українофобія».

Українофобією вважаються «дискримінаційні дії, публічно висловлені заклики, у тому числі в медіа, у літературних та мистецьких творах, що заперечують суб’єктність Української держави, української нації, боротьбу проти підкорення, експлуатації, асиміляції Українського народу, а також правомірність захисту політичних, економічних, культурних прав Українського народу, розвитку української національної державності, науки, культури, зневажають питомі етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру».

Закон набуде чинності після підписання Президентом України.

З моменту широкомасштабного вторгнення РФ, за 2022 рік в Україні було перейменовано щонайменше 7,5 тисяч топонімів, назви яких були повʼязані з Росією, СРСР чи Російською імперією. А також демонтовано десятки памʼятників.

#деколонізація
#дерусифікація